Мана-фактура закляття, подруго, нам знайома.

Добротна фактура, плечиста, з характером.

«…крисюк місцевий підкочувався. Його пан один віднадив. Здоровий такий…» Добра все-таки людина лейб-малефік Андреа Мускулюс. Міг же й «Хвацький вольт» навісити. Або з голочкою побавитися: вишити паршивцеві долю хрестиком.

– Ходімо, колего. Ми домовилися про зустріч. Звернули увагу на його тінь?

– Авжеж.

Вігіла прискорила крок, ледь встигаючи за збудженим бароном.

– Щиро дякую за допомогу в баталії, – на ходу фон Шмуц церемонно розкланявся, що в його теперішньому образі виглядало комічно. – Знаєте, колего… Ніколи на пам’ять не скаржився, а тут просто лихо! Не можу згадати ім’я цього злодюжки. Крутиться, як в’юн… Гвоздун? Гвіздяр?.. О, Гвоздило! Але це прізвисько… А ім’я, ім’я! Трюфель Стучек… Стофиль Тлумачек… Виходить, не брехав стряпчий! От же ж пройдисвіт… Ага, ми прийшли! Вулиця Виникнення, третій будинок від рогу!

З парадного входу ломитися не стали, дотримуючись припису таємності. Матрос із повією і мавпочкою з’явилися до капітана лейб-варти – привід для пліток на місяць наперед. Барон звернув у провулок, обходячи будинок з північного заходу, пройшов уздовж паркана, за яким розкинувся доглянутий сад, і постукав умовно у непримітну хвіртку.

Судячи зі звуку, під старим деревом хвіртки крилася броня.

Відчинив їм похмурий пан, запитально витріщившись на гостей. В Анрі закралася підозра, що пройти повз цього пана, якщо він не захоче пускати, буде куди сутужніше, аніж «панахати гофренів» у порту. Тому, не вдаючись у пояснення, вона скинула личини з усієї компанії.

– Не чекав, Мартіне? – усміхнувся барон, задоволений справленим ефектом. – Пані, дозвольте вам представити: Мартін Гоффер. Найкращий учень, довірена особа і нянька пана Штернблада.

– Ласкаво просимо, ваша світлосте! – просяяв грізний Мартін.

* * *

– Панове, з нами дама! – сказав Рудольф Штернблад, капітан лейб-варти.

– Це не дама, – сказав Месроп Серкіс, голова Тихого Трибуналу. – Це моя вігіла. При виконанні.

– Як накажеш це розуміти, Занудо? – запитав Вільгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу.

На щастя, «розуміти» було потрібно не вігілу, а таємничий лист, один із трьох у руках Цимбала. З тону прокуратора відчувалося: якби не було «з нами» дами, питання пролунало б різкіше, а якби дама не виявися вігілою при виконанні, гнали б її стусанами втришия.

Місце для прочухана вибрали ідеально: зброярський будиночок у саду.

Могутні стовпи в зарубках і вм'ятинах, згори – дощаний настил, а всередині, на стелажах і підставках, у сяйві та блиску… О, насолода бурхливого серця! Зокрема, худорлявий капітан стояв – руки в боки – біля цілої виставки алебард. Анрі задумалася, чому маленькі чоловіки віддають перевагу великій зброї, дійшла висновку, зніяковіла й від ніяковості почала читати підписи під експонатами: бердиш, ґвізарма, протизана, лохабер, еспонтон, розкольник, семнаш…

Звучало як вірші незнайомою мовою.

Прибираємо зайвий семнаш, і маємо чотиристопний ямб зі спондеем, якщо не підводить почуття ритму. Як у Адальберта Меморандума у «Вернській цитаделі». Опис знаряддя вбивства найбільше схожий на робочі записи модистки: наконечник, що складається з довгого вузького пера й гака, сокира прорізна з ввігнутим півкруглим вістрям, вкрита гравіруванням – і буф з бічною проймою, рукав розрізний висячий, спідниці на фижмах, ледь накрохмалених…

– Це запит зі столичної канцелярії Ордена Зорі, – безпристрасно відповів барон. – І нема чого тицяти ним мені до носа. Пані, даруйте: я збирався вам розповісти, але захопився версією.

– Він захопився версією! Тату, ти бачив квізитора, що вболіває за справу?

– Облиш, Шиммі, – поморщився Тато Сатирос, він же капітан Штернблад. – Зануда не в курсі останніх новин. І досить вдавати із себе Вічного Мандрівця у гніві. Непереконливо.

Анрі відчула гострий приступ заздрощів. Ну чому, чому вона не служила в полку кавалергардів, не мала спільних секретів з хитруном Цимбалом, і навіть із Месропом не розверзала могил ночами? – службові таємниці не враховуються… Зараз би безкарно обзивала барона Занудою, капітана – Татом, Месропа – Кликушею або, приміром, Упирчиком; прокуратор відгукувався б на мавпячу кличку Шиммі, і весь квартет звав би вігілу Мантикорою, приймаючи в суворе чоловіче братство.

– Не в курсі?! – прокуратор Цимбал змахнув другим листом, збивши в польоті мляву осінню муху. – І про цю перлину епістоляції він теж не в курсі?!

– Він у курсі, – заперечив залізний барон. – Це наша відповідь на їхній запит.

– Овал Небес! Мій найкращий співробітник – авантюрист! Куди котиться країна? Може, перейдемо до заключного послання?

Він вказав на третій лист.

– Судячи з печатки, ще одна депеша орденської канцелярії, – знизав плечима барон. – Думаю, квест оголошено зірваним через форс-мажорні обставини. І скасовано до кращих часів. Іншого варіанту не бачу.

Прокуратор зрадів:

– Він думає! Друзі, Зануда думає! Чудо із чудес!

– Конні, справи кепські, – втрутився капітан, беручи зі стелажа важенний семнаш. Вертячись навколо крихітки-Штернблада, семнаш по-дружньому скавулів і крутив вістрям. – Канцелярія розповсюдила офіційне повідомлення, що квест вважається відкритим. Із завтрашнього дня. Відповідно до Заповіту, з усіма наслідками для ідеалів і цивілізації. Орден задовольнився вашою відповіддю.

Анрі дивилася, як блідне незламний барон.