Шрифт:
Ти ба, і врізалося ж у пам'ять.
Від древніх магів і службової пиятики міркування барона природно перетекли до вігіли Тихого Трибуналу. При думці про Генрієтту Кукіль він відчув дивне хвилювання, яке відразу ж приписав занепокоєнню долею колеги. Чурих – це вам не курортний Літтерн, куди ледарі їздять з нудьги поправляти здоров'я та бавитися легким фліртом. До речі, про долю. Виїзд із міста опівдні – погана прикмета чи гарна? Хотілося б вірити, що гарна… Ех, немає поруч Генрієтти! З мантис повинні виходити гарні дружини. З самісінького ранку пояснить люб'язному чоловікові: з якої ноги встав, на яку сторону світу чхнув, і що це все обіцяє в майбутньому…
Барон озирнувся на очолюваний ним загін і без допомоги ворожбитів гідно поцінував видовище. Шестеро в поході, не рахуючи собаки. Тремти, підступний враже. Невблаганні месники поспішають по твою душу! Ти не вийся, Чорний Аспід, над моєю головою…
Скреготнувши зубами, аби заглушити відлуння глузливої пісеньки, Конрад узявся перебирати накопичені за два дні відомості. Гострі сири фактів і фактиків, біле винце спостережень, вишнева горілка окремих умовиводів, крохмаль повідомлень ві-гіли, прянощі штришків, часник дрібничок – усе це варилося в голові, як фондю «Пектораль» у дорожньому кокілоні. Настав час підкинути дрівець у багаття, дати вариву бурхливо закипіти, потім ледь остудити, нанизати на довгу виделку сухарик і скуштувати: що ж вийшло?
Серце підказувало: у робочій версії є істотні вади.
Барон невидющим поглядом втупився в дорогу й думав.
Минуло чотири години, перш ніж обер-квізитор нарешті виринув з киплячих глибин мудрості. Столиця давно залишилася позаду, передмістя черепахами розповзлися геть, зникаючи в норах; на далекому пагорбі по ліву руку диміло селище вуглярів. Праворуч до дороги підступав прозорий осінній лісок, проводжаючи людей поодинокими спалахами багрянцю й світлого бурштину. На тлі переплетіння сухих крихких гілок і блакиті небес це було дуже гарно.
Конрад озирнувся на супутників і помахав капелюхом, привертаючи увагу.
Він прийняв рішення.
Первісний план: роз'їжджати вздовж кордонів Майорату, дихати свіжим повітрям, відволікаючи увагу, і зволікати, нібито вишукуючи зручне місце для вторгнення – цю ідею викинуто химері під хвіст. Якщо нові висновки вірні, виходить, часу у фальш-квесторів обмаль. Треба квапитися.
– Підтягнись! – гучно скомандував фон Шмуц. – Клусом… руш!
І подав приклад, пришпоривши ображену кобилу.
Якби барона зараз бачив його безпосередній начальник, прокуратор Вільгельм Цимбал – він був би дуже здивований.
Шляхова клієнтела виявилася за поворотом на В'ялянки. Сонце торкнулося обрію, і світ, перекреслений довгими ліловими тінями, струменів легким серпанком – обіцянкою близького смеркання. Тривога й нетерпець гнали барона вперед, але він здраво розсудив, що людям і коням необхідні перепочинок, їжа й нічліг.
Обслуга примітила загін здалеку. Коли вони під'їхали до воріт закладу, стукати чи кликати не довелося: двоє дужих працівників поштиво відчинили перед гостями двері. Не поспішаючи заїжджати, Конрад за звичкою довго розглядав ворота. Ага, міцні й нові, а завіси добре змащені – не риплять. Виходить, клі-єнталь свою справу знає. Кухня та покої в такій клієнтелі повинні бути стерпними.
Як незабаром з'ясувалося, він не помилився.
Згорблений, броватий хазяїн-клієнталь, загорнутий у картатий плед, зустрічав гостей у дворі. Пом'яте жовтаве обличчя виказувало в ньому завзятого курця шавлії. Працівники метушилися, розпрягаючи та розсідлуючи коней, запевняли, що овес у стайні добірний, тож за конячок не звольте турбуватися. Клієнталь уважно спостерігав за здорованями, а переконавшись, що все гаразд, витяг з-під пледа маслакувату ручиську.
– Розташовуйтеся, – припросив він жестом. – Що бажаєте на вечерю?
– А що є? – випередив усіх безпосередній Кош, щиро гадаючи, що хазяїн звертається особисто до нього.
Якби Конрад був присутній при бесіді Малого з вігілою в «Скриньці Д'Оро» – неодмінно б зауважив, що рудий гомолюпус має схильність двічі наступати на ту саму мотику.
На щастя, клієнталь виявився не таким говірким, як «джин» Абу-Нізам. Чи просто вважав, що мучити голодних людей назвами страв, стоячи на подвір'ї, нетактовно. Лише коли подорожні сіли за здвоєним столом у трапезній залі, хазяїн заходився урочисто оголошувати меню. Ікер Тирулега за своєю звичкою одразу забився в куток, сторожко огледівся, крутячи головою, як настовбурчений сич, і зняв шори, які миттю зникли в складках його балахона.
– …кабанячий окіст, запечений на вугіллі в імбирних сухариках…
– Окіст давай!
– Приєднуюся.
– Юшка з рябців з пармезаном і каштанами; смажені в меду та олії зозулі…
– Рябців, прошу вас.
– Смажені ковбаски на гарячому поставці, з кислою бруквою…
– Мені ковбаски.
– Яловичі очі в соусі під назвою «прокинувшись уранці»; піднебінна частина в золі, гарнірована трюфелем; сом заливний…
– Что єсть сом… залівний? Риб? У вас пливают риба?! Я буде них їсть!