– Гонорар? – діловито поцікавився Терц.

– Подвійний. З преміальними та понаднормовими.

– Поставки судової земельки? Ексклюзивно для мене?

– Що?!

– Ех, хазяєчко! Усе б нічого, а тільки на всякого мудреця, самі розумієте… Коли суддівський у засідання йде, йому в кишеню треба земельки сипнути – зі свіжої могилки, по якій чарівник босоніж ходив. І тричі вичитати: «Всі питання на нашу користь!» Тоді будь-який вирок у тебе в кишені! То як щодо земельки?

– Зробимо, – завірила Сестра-Могилыциця. – Сама особисто босоніж пройдуся. Або Ефраїма пустимо гуляти. Потім хоч граблями гребіть! – Вона повернула чарівну голівку до вігіли. – Слово честі, дорогенька, я до вас із усією душею. Повернетеся назад у славі й силі. Ще дякуватимете.

Ось уже в чому-чому, а в цьому Анрі не сумнівалася.

– До речі, про ворожок… Ви за основним профілем хто? Піфія? Сивіла? Люміносернер?

– Мантиса. Факультет загальної мантики з відзнакою.

– М. н. к.?

– Так.

– Тема дисертата?

– «Бронтологічний аналіз гроз наприкінці весняного циклу».

– Кваліфікаційний атестат одержали до служби в Трибуналі?

– Атож… – несподівано для самої себе Анрі схлипнула.

– Ну-ну, любонько! – засмутився гросмейстер Ефраїм, намотавши на палець довгий локон. Пористий ніс мага ледь почервонів, виказуючи чутливу душу, схильну до співчуття. – Навіщо ж так! Повірте, ви ще побачите небо в діамантах! У вашому юному віці… Значить, кажете, мантиса?

Старий обмінявся поглядами із красунею-некроманткою.

– Як ви подивитеся, пані, якщо ми тимчасово залучимо вас із колегою Андреа до одного надзвичайно цікавого проекту? В обмін на гарантії?

Він не сказав, які саме це будуть гарантії. Але Анрі кивнула, не перепитуючи. Двозначне запитання в поєднанні з трьома кільцями сивого волосся на вказівному пальці та горщиком герані в кутку – до швидкого розв'язання проблем. Якби герань зривали, це натякало б на швидку втрату невинності, а якби поливали – обіцяло б клопітне виховання дорослої дочки. Але, на щастя, рослині дали спокій, перевівши в розряд непрямих ознак ділової удачі. Хвала Вічному Мандрівцеві. Будемо сподіватися, запропонований проект не передбачатиме зачаття вігілою-небіжчицею від лейб-шкідника у розквіті його професійних якостей.

Адже від чурихського гроса всякого сподіватися можна.

* * *

Зубний біль довелося довго вмовляти, перш ніж суворий пан змінив гнів на милість. Однак щойно барон стулив повіки, знадвору почувся стукіт – ні, гуркіт, шалений ґвалт! – немов у ворота клієнтели, розгойдавши колоду на ланцюгах, ломилася ціла армія доблесних загарбників.

– Відкривай! Швидко!

– Іду, іду…

– Скоріше! Свіжого коня мені!

– Ніяк неможливо, ваша милість. Всі коники в роз'їзді. Останнього для королівського гінця тримаю – йому ранком у дорогу.

Голоси наблизилися: напевно, горлатого поквапника впустили нарешті у двір.

– Плачу! Вдвічі!

– Тая б із радістю… Немає коників…

– Втричі!

– Та хоч мене сідлайте, ваша милість… Я повезу, рачки…

– Брешеш, негіднику! Он, під накрттям!

Стійла в стайні не вистачило, і частину коней дійсно залишили під накриттям, благо ночі стояли ще теплі.

– Це не мої, ваша милість. Камбар-біз, Конячий Бог свідок – не мої!

– Гей, виродки! За ворітьми лайтеся! Ти ба, занадилися репетувати під вікнами… Чесних людей розбурхувати…

Конрад упізнав хрипке каркання Аглаї Вертенни.

На крик баби ні запізнілий скандаліст, ані клієнталь не звернули уваги, сперечаючись на підвищених тонах. «Це вони даремно, – подумалося баронові. – Не буди лихо, поки спить тихо…»

Як у воду дивився.

– …купую!

– …не продаю!..

– …а я купую!..

– …та хоч на колоді скачіть, ваша…

– …ось цю кобилу! Митю!

– Агов, ти! Легіню облізлий! Я до тебе звертаюся, бовдуре. Зачепиш нашу кобилку, задушу. Стули пельку й котися пішки. Втямив?

Переконавшись, що заснути однаково не вдасться, Конрад зітхнув, вибрався з постелі й виглянув у вікно. Надворі панувала глупа ніч. Біля навісу мерехтів смолоскип, а може, лампа, кидаючи тьмяні відсвіти. У них насилу вгадувалися дві невиразні тіні. Роздивитися, чи приїжджий справді «леґінь», до того ж «облізлий» – чи це просто художня фігура мовлення старої пані? – було неможливо.

– Мені вкрай потрібен кінь! Негайно! Я купую…

– Ти що, мамкою причавлений?! Купує він, коцюба… На ринку він…

– Кінь!!!

– А будеш на мене репетувати – горщиком приголублю. Ось, на підвіконні…

– Агов, пані! Не треба – горщиком… Там бегонія, моя улюблена…

– Ніколи мені з вами… Хазяїне, ось гроші…

Бац!

– Ов-в-в… в-вал!.. Ни-и-и… б-бес!

– Забере він… Розігнався. О, тут іще настурція… Яка важка…

– Пані! Дайте настурції спокій!

Поцінувати влучність кривої глухуватої старої, що метає в темряві, немов катапульта, важкі горщики, барон не встиг. З мороку насунувся й виріс, ставши оглушливим, тупіт копит, за огорожею спалахнуло рване полум'я, і в розчинені ворота ввірвалася четвірка вершників, вмить освітивши двір смолоскипами.