Шрифт:
– Ось він!
– Попався!
Куди зник клієнталь, зрозуміти було важко. Тільки ляснули десь двері, брязнувши засувом. Зате причина поквапливості нічного візитера відразу стала зрозумілою. І самого гостя було тепер добре видно: сутулий, мало не горбатий коротун у дорожньому плащі, зі шкіряною торбою через плече. Викрадач чужих кобил мовчки позадкував до будинку; у руках його немов з повітря виткалося моторошне знаряддя вбивства, якого обер-квізитор ніколи раніше не зустрічав. Металева ломака з шість ліктів завдовжки, з розбіжним трилопастевим лезом і гострим пробійником на іншому кінці. Алебарда? Протазан? Глефа? Позашлюбний виродок усіх трьох?! Не те, не так…
Сюди б Руді Штернблада!
Коротун хвацько крутнув над головою загадкову зброю і скинув з коня найагресивнішого з переслідувачів. Поки той, лаючись, намагався встати, інші поспішили осадити коней, побоюючись розділити долю товариша.
– Бовдури! Боягузи! Бийте його, гадюку… Він нашу кобилку крав…
От же ж невгамовна баба!
– Сором вам, добродії! Четверо на одного!
А це вже граф.
– Ага, тут іще горщичок є… З традисканцією…
– Це не гідно шляхетних людей!
Не відволікаючись на крики, вершники діловито спішувалися. Усі в чорному, обличчя закриті півмасками, у світлі смолоскипів масляно поблискують кіраси, вохристі відблиски грають на оголених клинках. Чорні стали півколом, тіснячи самотню постать.
Коли він Устиг схопити шпагу з кинджалом і стрибнути у віконце, Конрад пізніше так і не зумів згадати.
Від приземлення хворий зуб зрадів.
– Припинити! Всевидющий Приказ! Всім залишатися на місцях!
Двоє чорних озирнулися. І мимоволі подалися назад, подалі від босого забіяки в нічній сорочці та ковпаку, з перев'язаною щокою.
– Ти куди, світлосте?! Здурів? Уб'ють!
– Бароне, обережніше!
Зуб палав і сіпав. Конрад ступив до непроханих гостей, змахнувши шпагою, і раптом відчув, як із кожним рухом клинка біль у триклятому зубі відступає. Для проби він виставив кинджал у третю позицію, прикриваючи бік. У яснах заворушився черв'ячок полегшення, згортаючись кільцем. Шпага зробила фінт, другий, окреслила півколо… О, щастя! Фон Шмуц зрозумів, що треба робити, і попереду замаНячів привид спокійного сну без страждань.
Про такий народний засіб обер-квізитор і гадки не мав.
А головне – шарф! Ганебний шарф можна буде зняти…
Ніч завихрилася дзенькотом і брязкотом металу, круговертю тіней і тіл, гарчанням і криками. Барон був грізний. Чорні відступали під шаленим натиском, заважаючи один одному; щасливий обер-квізитор творив дива фехтування, намагаючись прорватися до горбаня, притиснутого до стіни стайні – коли той раптом охнув і лантухом осів на землю. Свою вбивчу зброю він упустив, і та зникла, наче крижинка, кинута в окріп. Майже відразу в радісних чорних, обертаючись, ударила пущена з богатирською силою голобля, збивши з ніг двох. Могутні лаписька схопили Конрада впоперек тулуба, відірвали від землі й потягли геть.
– Утікайте, йолопи! Він вас усіх повбиває! Я його довго не втримаю!
І – баронові на вухо, гарячим шепотом:
– Ну їх, світлосте! Нехай рубають цього злодюгу. Він коня нашого вкрасти хотів…
– Коше! Відпустіть мене негайно! У мене зуб знову розболівся!
Обер-квізитор запекло пручався.
– Не пущу! Нехай ці спершу від'їдуть…
Постраждалі від голоблі вояки, лаючись, підводилися з землі, однак переслідувати барона з гомолюпусом не поспішали. Навпаки, переконавшись, що напівголого безумця тягнуть у будинок, вони, як по команді, обернулися до непритомного горбаня.
І тут барон з Кошем побачили таке, що рудий перевертень, забувшись, відпустив здобич, а барон тільки гикнув.
По стіні, освітленій парою вцілілих смолоскипів, униз і навскіс, метнулася сумно відома чорнильна пляма. Накрила лежачого конокрада, облила цілком, підхопила, ривком піднявши на дах, і розчинилася в пітьмі.
Грабіжники позадкували, виставляючи обереги від демонів, – у кого який був – і кинулися до коней.
– Ми ще повернемося! – без особливої впевненості крикнув останній, зникаючи за ворітьми.
– Ага, щас! – гмикнув Копі, скалячись. – Ти, світлосте, той… не сердься, га? Я ж як краще хотів…
Конрад лише рукою махнув: гаразд, мов, пусте.
Поки клієнталь з працівниками, покинувши рятівні льохи, поквапливо зачиняли ворота й вкладали в петлі важкий дубовий брус, обер-квізитор про всяк випадок уважно оглянув двір. Ні, обійшлося без жертв. На клинку шпаги, щоправда, виявилися сліди крові. Поранив когось… Цікаво, якщо б убив – зуб зовсім перестав би боліти?
Мабуть, що так, замислено відповів біль.