поглянути, чи задіювати в цьому процесі молодшого

Генерал Гурчик, який після вранішньої розмови

лакея Феофіла, а чи обійтися малою (власною) кров’ю.

з донькою ледве набув свого звичайного кольору

Змінивши на посту Аристарха, задоволена Муся

обличчя, знову покрився червоними плямами.

припала оком до шпарини.

Ех, татусь швидкий на полум’я, мов сірник, подума-

І ось що побачила.

ла Муся.

Матвій Іванович стояв біля свого столу, вкритого зе-

Той вічний залізний сірник, який вона бачила на

леним сукном, читав якусь депешу. Перед ним пересту-

балу в якогось японського посла: чиркнув-клацнув —

пав з ноги на ногу (через замалий розмір нових модних

і горить вічним вогнем.

штиблет) його перший помічник Іполит Вікентійович

— «Нічого не взято»? — ядуче перепитав він під-

Калєтніков, а по-Мусьчиному — «прилип-прилипайло».

леглого. — Та у цих кресленнях уся наша стратегія!

Стежачи очима за начальником, Іполит намагався

Сам адмірал військового флоту доручив нам взяти

доповнити читання своїми коментарями і нервово по-

цього… цього Віктора Передері під посилену охоро-

глядав на годинник, що цокав на протилежній стіні.

ну. Охорона була?

— Мертвий. Уранці покоївка знайшла… Лежав об-

— Відпустив він її увечері… — розгублено сказав

личчям на клавішах…

Іполит.

— Що? — відірвав погляд від аркушу генерал.

— Профукали секрет державного значення! «Нічо-

— Так. На клавішах рояля. Обличчям. Кульових або

го не взято»!!! — знову зарепетував генерал.

ножових поранень немає. Слідів удару тупими пред-

Він зробив пару гарячкових кіл кабінетом так само, метами — також.

як кілька хвилин тому здійснював подібний марш-ки-

— А чого ви вирішили, що його вбито?

док Мусиною спочивальнею.

— Ну… Він здоровий був. Шампанське пив. Шоко-

Іполит стежив за ним самими зіницями, боячись

лад на столі… Чого б йому помирати? На шиї, за свід-

поворухнутися.

ченням медика, дивний отвір синюшного кольору.

Однак вставив слово:

Розтин покаже, чи немає в крові хімічних речовин…

— Так, ваше світлосте, ніхто ж не знав, що він ті

— Пограбували?

креслення вдома тримає.

— Сейф відчинений. Але гроші на місці. Начебто ні-

— «Ніхто не знав»! «Ніхто не знав»! Я знав! Тому

чого не забрали…

і охорону велів поставити…

20

21

Матвій Іванович, випускаючи пару навіть із вух, по-

Дійсно, подумав Іполит Вікентійович, і чому ця ді-

валився у своє високе крісло.

вчина такий вплив на всіх має…

Муся не витримала.

— Так Мар’я ж Матвєвна запитали, — ніяковіючи,

Розчахнула двері, швиденько налила в склянку во-

пояснив він.

ди з карафи, підсунула татусеві анісові краплі.

— От через таких добродіїв, як ви, вона зараз

— Випийте, таточку!

у небезпеці! Забагато їй байок розповідаєте. А вона

Генерал поглянув на неї крізь примружене око,

і рада!

скривився.

І до Мусі:

— А ти тут чому? — промовив слабким голосом. —

— Зібралась? Їдьмо на вокзал!

Підслуховувала?

І у двері, де вже маячив вірний лакей:

— Пийте, пийте. До дна! — наказала Муся, трима-

— Аристарху! Закладай фаетон — панночка після

ючи склянку біля його тремтячого підборіддя.

сніданку від’їжджає!

Матвій Іванович слухняно ковтнув останню кра-

— Вас, Матвію Івановичу, на місці злочину чека-

плю, втупився очима в доньку.

ють, — наважився нагадати Іполит.

— Речі зібрала? — тяжко зітхнув. — Прийшла бі-

— Знаю. Дорогою заїдемо, — сердито буркнув той

да — відчиняй ворота…

і був оглушений вигуком «Ура!», котрий цілком по-ар-

Залізний сірник погас.

мійському дзвінко видала Муся, заплескавши при

Муся, усе ще тримаючи склянку біля обличчя гене-