Шрифт:
17
Мефістофель – (або Мефісто) – на думку Гете, це німецьке ім'я диявола поширилося лише у XVI—XVII ст. Етимологія не з'ясована до кінця. Припускають, що це спотворене латинське mephitis – отруйні випаровування землі (пор. в «Макбеті» В. Шекспіра про відьом: «В землі є бульбашки, як і в воді, / Оце й були вони» (Переклад Бориса Тена з участю Віктора Гуменкжа.)); в ньому знаходять грецький корінь – видумка, хитрість (пор. укр. «метикувати»), поєднаний з німецьким Teufel (чорт), а також івритські корені «мефіз» – руйнівник і «тофель» – брехун.
Небо закривається, архангели розходяться.
МефістофельДо чого ж гарний дідуган!З ним інколи зустрітися приємно.І то сказать: такий великий панЗ дияволом обходиться так чемно!Частина перша
Дія перша
Ніч [18]
18
Монолог Фауста, яким починається сцена, написаний відповідно до «репрезентативного» монологу барокових і народних ярмаркових вистав, де герой мусив сам себе представляти публіці. В ньому відбилася також традиція «солілоквії», за означенням популярного серед «штюрмерів» англійського філософа Шефтсбері (1671—1713), – філософської розмови людини з самою собою з метою дійти виваженого життєвого рішення.
Вузька кімната з високим готичним склепінням.
Фауст сидить неспокійно в кріслі біля столу.
ФаустУ філософію я вник,До краю всіх наук дійшов —Уже я й лікар, і правник,І, на нещастя, богослов…Ну і до чого ж я довчивсь?Як дурнем був, так і лишивсь.Хоч маю докторське званняІ десять років навманняТуди й сюди, навкрив-навкісВоджу я учнів своїх за ніс, —А серце крається в самого:Не можем знати ми нічого!Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,Учені, магістри, попи та писаки,Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,Із пекла сміюся, чортів не боюся, —Зате ніяких радощів не маю,Не вірю я, що я щось знаю,Не вмію я людей навчати,Не вмію їх на добре напучати…Грошей, майна я не наживІ слави теж не заслужив;Собака, й той не став би так жити!Тому-то й почав я ворожити, —Чи не одкриє духів міцьМені одвічних таємниць,Щоб я дарма не мудрував,Чого не знаю, не казав,Щоб я збагнув почин думокІ світу внутрішній зв'язок,Щоб я пізнав основ основу,А не кидав слова-полову…О повний місяцю ясний,Мій друже тихий і сумний!Коли б востаннє з висотиМої страждання бачив тиЗа цим столом чувань нічних,Між цих пергаментів і книг!Коли б я міг блукать між гір,В твоїм промінні ніжить зір,Серед печер звиватись духом,В твоїй імлі снуватись лугом,Весь чад науки там лишити,В твоїй росі цілющій змити!..Ох! Я ще тут, в тюрмі-норі?О мури прокляті сирі!У цих мальованих шибкахНебесний світ – і той зачах!Стримлять до неба стоси книг,Ненатла точить їх черва,їх пилюга густа вкрива,І кіпоть осіда на них;Уздовж полиць з давнезних літ —Реторти, слоїки, склянки,Начиння, приладів рядки —І це в тебе світ! І це зветься світ!І ти питаєш ще, чомуНа серце туга наляга,Чому незвідана нудьгаТруїть всі радощі йому?Замість живих природи хвиль,Куди Творець людей вселив,Навколо тебе – тлінь, і цвіль,І жах потворних кістяків.Тікай! На волю, на простір!Візьми цю книгу чарівну;Цей Нострадамів [19] віщий твірТобі відкриє таїну.Спізнаєш ти шляхи світил,Збагнеш природи вічний рух,І в душу вступить повінь сил,Коли промовить духу дух.Шкода обнять сухим умомСвященних знаків зміст живий;Ви, духи, тут в'єтесь кругом,Озвіться ж ви на голос мій!(Розкриває книгу і бачить знак макрокосму [20] ).Яким блаженством всі мої чуття,Уся моя істота пойнялася,Немов по жилах полумінь життяІ невмируща юність розлилася…Чи то ж не Бог ці знаки написав,Що душу збурену втишають,Що серце вражене втішають,Що перед розумом наявПрироди тайнощі всесильні виявляють?Чи ж я не Бог? Я просвітлів!І враз моє духовне окоВ природи творчий вир заглянуло глибоко.Тепер збагнув я сенс премудрих слів:«В світ духів можна прозирнути,Та ум і серце мляві вкрай:Встань, учню, і земнії грудиВ ранковім сяєві скупай!»(Розглядає знак).Як все тут діє в колі вічнім,У многоликій красоті, [21] Як сили горні в льоті стрічнімМіняють кінви золоті!На благовісних крилах мають,Споруду всесвіту проймаютьУ гармонійній повноті!Яка картина! Ах! Картина лиш…Природо безконечна! Де ж, коли жЗнайду ту грудь, що нею світ ти поїш,І небо, й землю – все живиш?Невже ж ти болю в серці не загоїш,Жаги палкої в нім не заспокоїш?(Перегортає нетерпляче книжкуй натрапляє на знак Духа Землі).Цей знак на мене має інший вплив!Ти, Дух Землі, мені рідніший,Я став відразу мов сильніший,Мов хміль вина мене сп'янив;І я ладен пірнути в світу море,Знести земні і радощі, і горе;Ні грім мене, ні хвиль виття суворе,Ні згуби страх, ні буря не поборе!Нахмарило кругом —І місяць заховавсь,І лампа згасла!В імлі встає над головоюЧервона заграва…Холодний жах згори війнув,Мене пройняв!Це дух летить, це дух благання вчув…Одкрийсь мені!Твій повів серце стрепенувІ владно тягне…Усе єство до тебе прагне!Тобі віддав навік я серце й душу,Нехай і вмру – тебе побачить мушу!(Бере книгу і промовляє таємничі заклинання.Займається червона заграва, і в полум'ї з'являється дух).19
…Цей Нострадамів вищий твір… – Нострадам (Nostradamus) – латинська форма імені Мішеля де Нотр Дам (1503—1556) – астролога французького короля Карла IX, автора відомих пророцтв.
20
…бачить знак макрокосму. – Макрокосм – «великий світ» (грецьк.), поширена в містичних вченнях середніх віків назва Всесвіту, який включає в себе три світи, що знаходяться у взаємодії: матеріальний (земний), небесний і духовний.
21
Як все тут діє в колі вічнім, / У многоликій красоті… – «штюрмери» приставали до думки Г. В. Лейбніца (1646—1716) про панування у Всесвіті «напередустановленої гармонії».