Фауст
вернуться

Гете Иоганн Вольфганг
Шрифт:
ДухХто зве мене?Фауст(аж відсахнувся)Лице страшне!ДухТи притягнув мене так владно,З моєї сфери пивши жадно,І ось…ФаустЖахаєш ти мене!ДухБлагав ти ревно і незмінноПобачити вид мій, почуть мою річ;Вразив мене відчайний клич, —Ось я… То чом же, надлюдино,Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив?Де велет сміливий, що світ в собі створив,Носив, плекав; що помисли жили в німІз духами у всьому стати рівним?Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь,Нестримано до мене поривавсь?І ось, як я дихнув на тебе палко,Відразу знітився ти жалко,Гробак нікчемний, боязкий? ФаустНі, я знесу вогонь чарівний!Це я, це Фауст, тобі я рівний!ДухВ життя потоках, у морі дійВ'юся вгору, вниз,Ллюся всюди й скрізь!Народження й смерть —Океан і твердь,Ткання мінливе,Життя бурхливе [22] , —Я тчу на грімкому верстаті часуБогам на одіння живую красу.

22

…Ткання мінливе, /Життя бурхливе… – У Гете часто трапляється образ природи як велетенського ткацького верстата. Цим складним філософським образом натхне на і знаменита сцена, що зображає Гретхен за прядкою («Кімната Гретхен»). Незайве згадати, що прізвище прадіда Гете було Weber («ткач»), яке він пізніше замінив на латинську форму Текстор.

ФаустПо всьому світу ти снуєш,Діяльний дух, як я близький до тебе!ДухБлизький до того, що збагнеш,А не до мене!(Щезає).Фауст(падає додолу)Не до тебе?А до кого ж?Я, подоба Божа,І не близький до тебе!(Хтось стукає у двері).О смерть гірка! Це йде мій помічник,Докучливий сухий влазлйвець!І щастя обернулось внівець,І привид вимріяний зник!

Увіходить Вагнер у шлафроці, в нічному ковпаку, з лампою в руці. Фауст відвертається з нехіттю.

ВагнерДаруйте, ви декламували;Це з грецької трагедії, мабуть?Це вміння має значення чимале,І я б хотів його здобуть.Чував я, що й священик-казнодіяПовчитись часом може в лицедія.ФаустТак, якщо й сам священик – лицедій;Немало є між них такого крою. ВагнерОх! Ми живем здебільша самотоюІ бачим світ хіба у день святий,Немов крізь телескоп, лише здалека;І вчить людей казанням – річ нелегка.ФаустБез почуття й мистецтво все даремне,Коли ж говорить з вас душа,То слово щире і буремнеУсі людські серця зруша.А ви?.. Сидіть та компонуйтеЗ чужих об'їдків розмазню,Та в попілець ретельно дуйте —Ачей здобудете вогню!Як вам це всмак, то дурні й дітиЗ вас подивують інший раз;Але шкода серцями володіти,Коли немає серця в вас. ВагнерТа красномовство все ж нам не байдуже,А я, на жаль, в нім знаюся не дуже.ФаустШукай заслуги не в словах,Не шийся в галасливі блазні!Як розум є в твоїх речах,То будуть без окрас виразні,Бо для правдивих мудрецівНе треба вишуканих слів.Всі ваші фрази дуті, беззмістовні,Цяцьковані, бундючно-пишномовні, —То вітер лиш, що десь між верховітьСухим осіннім листям шарудить. ВагнерОх, довгий лан знання,А ми недовговічні!Всі досліди мої критичніНе раз ця думка зупиня.Як важко досвіду набратись,Щоб до самих джерел дістатись!А там, дивись, на півшляхуСпіткаєш нагло смерть лиху.ФаустПергаментом жаги не вгамувати,Не в нім свята, живуща течія;Повік тобі на спрагу знемагати,Коли суха душа твоя. ВагнерПробачте, нам приємно завшеПобачить, дух часів прослідкувавши,Які колись думки у мудреців булиІ як далеко ми тепер вперед пішли.ФаустАвжеж далеко, аж до зір!В часи минулі не сяга наш зір:То книга за сьома печатьми.А те, що звеш ти «дух часів», —В тім лиш відбиток духу письмаків,По суті, можем помічать ми.Та писанина – то якесь страхіття,Поглянувши, світ за очі б тікав:То – купа сміття, звалище лахміття,А в кращім разі – фарс з життя держав,Повчальними прикрашений думками,Банальними, як у ляльковій драмі.