Фауст
вернуться

Гете Иоганн Вольфганг
Шрифт:
ВагнерА світ? А людський ум і почуття?Пізнати їх усякий з нас бажає.ФаустА що ж «пізнати» означає?Хто справжнім іменем назве дитя?Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,Та й ті провидці, серцем необачні,Несли свої думки юрбі невдячній;За те й палили, й розпинали їх… [23] Даруйте, друже, мабуть, час кінчати,Бо вже, дивіться, пізня ніч.

23

…За те й палили, й розпинали їх… – На думку Фауста, істина має особистісний, ціннісний (т. зв. потенційний) характер, про що свідчить той історичний факт, що її «провидці» нерідко важили заради неї власним життям. Просвітники-раціоналісти, навпаки, стверджували, що істина завжди актуальна, тобто заздалегідь наявна незалежно від свідомості.

ВагнерА я ладен і цілу ніч не спати,Аби вести із вами вчену річ.Дозвольте й завтра, в Великоднє свято,Спитати вас про те, про се.Я щирий до наук – і знаю вже багато,Але хотів би знати все.(Виходить).Фауст(сам)Іще його не зрадила надія;Копається в гноїську, скарб шука,А знайде часом черв'яка,То, дурень, і тому радіє…Як міг цей голос пролунати в час,Коли тут вився духів рій таємний?Та дякую тобі я на цей раз,Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний!Ти з пут відчаю визволив мене,Бо я вже мало глузду не позбувся:Видіння те було таке грізне,Що перед ним я карликом почувся.А я ж гадав, що, образ божества,Я вже зирнув у істини свічадоІ поринув у вічне сяйво радо,Земного збувшися єства;Я був уже, мов світлий херувим,Спроможний всю природу обійняти,У насолоді творчій богувати;За це зухвальство я діждавсь одплати,Упавши в прах під словом громовим…Мені з тобою не дано зрівнятись,Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,А вдержати – снаги не стало в нім.Таким малим, таким великимЯ чувся в ту блаженну мить;Та вверг мене ти владним скрикомІзнову в людську безвихідь.Куди ж іти? Чого тікати?Чи відректись від давніх мрій?Своїми ж вчинками ми ставимо завадиСобі в дорозі життьовій!На всі високі духу пориванняМатерія лягає тягарем,І, благ земних досягши обладания,Найвище з благ оманою ми звем,І почуття, і пориви натхненніМи в суєті розгублюєм буденній.Фантазія почне свій смілий льот,Об вічності черкаючися грані,Та розмах той повужчає зараніВ мутному вирі часових незгод.Вгніздиться в серці глибоко турботаІ невсипущая скорбота,Прогонять радощі, захмарять супокій,Приймаючи щоразу вид новий:То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти,Вода, вогонь, отрута, ніж;Нема загрози – а дрижиш,Нічого не згубив – а мусиш щось жаліти…Не рівня я богам, і знаю, що це так;Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак,Що вплаз живе і землю риє-пушить,Поки його чиясь нога роздушить.Хіба ж не пил то, з безлічі полицьЗлітаючи, мій мозок сушить?Не мотлох то, що тисяччю дрібницьМене в цім затхлім світі душить?Чи ж тут знайду, чого шукав?Пощо мені у сотнях книг читати,Що рід людський завжди і скрізь страждав,А хто-не-хто і щастя міг зазнати?Чом вищиривсь ти, черепе пустий?Твій мозок, як і мій, колись серед тумануШукав ясного дня, й блукав у тьмі густій,До правди рвавсь, і потрапляв в оману.Стоять, мене на глузи беручи,Вали, зубці, колеса, кулі…Біля дверей б'ючись, я мав вас за ключі, —Та ви мені замка не відімкнули…Бо, повна тайн і білим днем,Природа не відслонить запинала,І що вона тобі від духу заховала,Того не витягнеш гвинтом і важелем.Ось інструмент ще батьківського вжитку,До нього я ні разу не торкавсь;Ось блок уже здавен дармує без пожитку,Від каганця весь сажею узявсь.Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,Аніж тепер під ним, згинаючись, впрівати!Що від батьків у спадок ти дістав,Тим користуйсь, щоб дійсно посідати.Що без пожитку нам —то тягар зайвих справ,А користь вся у тім, що хвиля може дати.Та що там із кутка так вабить, ловить очі?Чи в пляшечці тій криється магніт?Ясніє любо так, мов в лісі серед ночіПроміння місячне, пробивши хащу віт.Привіт тобі, фіале мій єдиний,Утілення умілості людини,Побожно я на стіл тебе здійму.Вмістилище лагідних струй дрімотних,Виталище витворних сил мертвотних,Вслужи як слід господарю свойму.Дивлюсь на тебе – і страждання глухне,Візьмусь за тебе – поривання вщухне,Вгамується в душі бажань прибій;До ніг мені безкрає, світле мореПростелеться, мов дзеркало, прозоре,І вдалині засяє день новий.Ось близиться вогненна колісницяНа легких крилах! Вже готовий яНовим шляхом в ефірний безмір звитьсяДо вищих сфер, де чистий чин сія.Божиста розкіш, вічне раювання!Чи ж варт його така гробача слизь?Так, від земного сонця без вагання,Без жалкування відвернись!..Дерзни вступити самохіть до брами,Якої всяк уникнути б волів;Ти мусиш зараз довести ділами,Що честь людей – не менш, як міць богів;Перед хмурним проваллям не дрижати,Що в нім фантазія до мук нас прирекла,До того входу прямувати,Що поза ним пекельний вир пала;На крок рішучий мужності здобутись,Хоч би й судилося в ніщо там обернутись.Іди ж сюди, мій кубку кришталевий;Залежався ти в цьому футляреві,Давно вже я про тебе й не гадав!Ти вигравав ще на дідівських святахІ звеселяв гостей понуркуватих,Коли між них ти за столом кружляв.Твій штучний карб аж очі в себе брав:Усі той карб у віршах толкували,А потім враз свій трунок випивали, —Я не забув і досі тих забав…Та не мінятимусь з сусідами тобою,Не мудруватиму над хитрою різьбою,Бо іншого пиття собі надбав.В тобі ж темніє сік п'янкий, фатальний,Що я обрав на цей бенкет прощальний;В останній раз, самотній і печальний,Вітаю ранок я, що тайно засвітав!(Підносить келиха до вуст. Чути дзвони й хоровий спів). Хор ангелівХристос воскрес!Мир вам, оплутаніЗгубними, лютими,Грішними путами,Мир вам з небес!ФаустЩо за гомін, що за світлий дзвінВід уст відводить чашу ненадпиту?То дзвонів гук; чи не вістує вінДень Великодній змученому світу?Ви, хори, почали уже той втішний спів,Що в воскресіння ніч з уст ангелів бринівПотвердженням Нового Заповіту? Хор жінокМиром пашистимМи полили Його,Саваном чистимМи повили Його;В гріб положилиТіло Його святе…Як же з могилиЗник ти, Христе?Хор ангелівХристос воскрес!Радуйтесь, смирнії,Серцем покірнії,В іспитах вірнії, —Ви спасетесь!ФаустНебесна вість любові й миру,За чим прийшла в оселю сіру?Лети туди, де є лагідні почуття.Я чую вість, але утратив віру.А чудо – віри вкохане дитя.У сфери ті, відкіль той спів лунає,Мені заказано політ;Та рідний був той дзвін мені з малечих літ,І знов мене він до життя вертає.Колись, було, в суботній тишиніНебес цілунок мариться мені,І чудо чується у дзвоні, тайни повнім,І я горю в екстазі молитовнім;І йду, було, у поле, в ліс,У тузі солодко-бентежній,І розливаюсь морем сліз,І світ встає в мені безмежний!Так згадую я час дитячих забавокІ щастя свят весни, свобідне і безкрає,І спогад любий цей мене вже не пускаєЗробить останній, грізний крок.Дзвеніть, бриніть, пісні, ясні, як мрія!Сльоза біжить… О земле, знову твій я! Хор учнівЗемлю покинув Він,Вставши із тліні,Вгору полинув ВінВ слави промінні.Він внебесах ясних,Там Йому стать, радіть;Ми ж на путях земних,Тут нам страждать, терпіть.Ти нас залишив,Вчителю, ми скорбим:Ти нас не втішивЩастям Твоїм!Хор ангелівХристос воскрес,Смертію смерть зборов!Вільний від зла оков,Рад мир увесь!Хто Його чтитимеТим, що чинитиме:Ближніх любитиме,Благо творитиме,Тайну віститиме, —З тим буде Божий Син,З тим буде Він!

За міською брамою

Юрби людей, що вийшли гуляти за місто.

Гурт підмайстрівІз нами хочете? Ходім!Другий гуртТа ні, ми йдем в Стрілецький дім.ПершіА ми до млину водяного.Один підмайстерЯ раджу вам до Доброї Води. ДругийКоли ж негарна там дорога!Другий гуртА ти?ТретійКуди вони, і я туди.ЧетвертийХодім у слободу, там гулянки на диво,Дівчата гарні, і незгірше пиво,І хлопці б'ючі, хоч куди.П'ятийДиви, яка палка натура!Чи втретє засвербіла шкура?Ти не заманиш більш мене туди. НаймичкаНі, ні, пусти, я маю бути в місті.ДругаТа він десь тут, ходім до тих осокорин.ПершаМені нема з того користі,Бо ж горнеться до тебе він,З тобою тільки і танцює…Мене те щастя не хвилює!ДругаТа він там буде не один,Казав, що прийде і блондин.