Келен важко зітхнула.

— Це треба зупинити, сказала вона. — Ходімо вниз. Келен в супроводі Чандалена, Пріндіна і Тоссідіна почали спуск по засніженому схилу. Дістатися до табору виявилося не так-то просто. Через заметілі на перевалі Джара їм довелося на два дні затриматися в притулок-сосні. Притулок-сосни завжди нагадували Келен про Річарда. І, перечікуючи негоду, вона подумки була разом з ним.

Келен була просто в люті, що доводиться втрачати дорогоцінний час на шляху в Ейдіндріл, але ж необхідно зупинити цих людей в долині. Це ж рівносильно самогубству — вступати в бій з військом, яке зруйнувало Ебініс.

Обов'язок Матері-сповідниці — не допустити безглуздої загибелі п'яти тисяч чоловік.

Потрібно діяти терміново — адже бій міг розпочатися вже завтра.

Поява чотирьох незнайомців в білих хутряних накидках стривожила вартових.

Пролунали різкі вигуки, з наметів висипали люди. Воїни оголювали мечі, списники бігли по снігу на поклик командирів. Лучники зайняли свої позиції.

Між прибульцями і командирськими наметами виросла жива стіна.

Келен і її супутники зупинилися — вона попереду, за нею Чандален, Пріндін і Тоссідін зі списами.

З найбільшого намету вибіг чоловік у коричневій шубі, мабуть, головний. Його супроводжували ще двоє. Всі троє пройшли крізь ряди воїнів і попрямували до Келен та її супутників. Коли командир наблизився до неї впритул і зупинився, важко дихаючи після швидкої ходьби, Келен відкинула капюшон.

— Що ще за… — Почав командир, але замовк, здивовано дивлячись на неї. Він і обидва його помічника опустилися на коліна.

І інші воїни опустилися на коліна і схилили голови. Троє її супутників обмінялися здивованими поглядами. Вони ще не бачили, щоб хтось, окрім людей Племені Тіни, вітав Матір-сповідницю. Настала тиша, тільки шумів вітер.

— Встаньте, діти мої, — сказала Келен. Командир, піднявшись з колін, вклонився їй у пояс. Він був задоволений цим візитом.

— Мати-сповідниця, яка честь!

У нього були ясні блакитні очі, каштанове кучеряве волосся, обличчя приємне, навіть, мабуть, красиве, але його вік спантеличив Келен.

— Але ж ти ще хлопчик… — Прошепотіла вона. Сотні таких же юнаків з ясними очима стояли в строю перед нею, не зводячи з неї очей. Келен спалахнула і стиснула кулаки. — Але ви ж всі ще діти! — Повторила вона. Юні воїни мовчали.

Більшості з них на вигляд було років п'ятнадцять-шістнадцять. Командир дещо розгублено оглянув своє воїнство.

— Мати-сповідниця, ми — новобранці, але всі ми — галейські воїни! відповів він.

— Ви занадто молоді! Занадто молоді для війни.

Знову настало незручне мовчання. Командир і обидва його помічника переступали з ноги на ногу. Деякі воїни з цікавістю поглядали на Чандалена, Пріндіна і Тоссідіна. Вони раніше ніколи не бачили таких людей.

Келен схопила командира за рукав, відтягла його в сторону, наказавши всім розійтися по місцях.

Воїни стали вкладати мечі у піхви, лучники — стріли в сагайдаки, а Келен між тим повела їх командира та його помічників на таку відстань, щоб їхня розмова не дійшла до вух підлеглих. Увійшовши в гайок, вона жестом веліла командиру сісти на колоду, і він мовчки послухався. Знову настало мовчання.

Першою його порушила Келен:

— Як твоє ім'я, командир? Він підняв голову.

— Капітан Бредлі Райан, Мати-сповідниця. А це мої помічники — Нолан Слоан і Флін Гобсон.

— Скільки ж хлопчаків у вашому війську, капітан Райан?

Він злегка змінився в обличчі.

— Мати-сповідниця, ми, можливо, молодше тебе, хоч і ненабагато, і ти вільна вважати нас хлопчиськами, але всі ми — воїни. Хороші воїни.

Келен з труднощами стримувала обурення.

— Хороші воїни, кажеш? Якщо ви дійсно такі гарні, то чому мені вдалося непомітно пройти повз ваші сторожові пости? — Він почервонів, але нічого не відповів на це звинувачення. — І чи є у вас, — продовжувала вона, — хоч один воїн, включаючи вас трьох, який був би старше вісімнадцяти?

Командир мовчки похитав головою.

— Ось я і питаю, скільки всього хлопчаків у вашому війську? — Повторила Келен.

— Під моїм командуванням — чотири з половиною тисячі чоловік.

— А відомо тобі, капітан Райан, що військо, яке зараз стоїть на вашому шляху, в десять разів перевершує чисельністю твоє власне?

На його обличчі з'явилася пустотлива усмішка.

— Ми не хочемо, щоб вони «стояли на нашому шляху», Мати-сповідниця! Ми їх доганяємо і, думаю, завтра наздоженемо.