— Прости, Річард Рал. Ти викликав того, кого нам не дозволено бачити. Ми не можемо залишитися.

Духи зникли, а разом з ними зникло і сяйво. Келен і Річард залишилися у цілковитій темряві. Вона чула лише слабке потріскування вогню на кордоні цієї чорноти, дихання Річарда, своє дихання — і більш нічого. Річард намацав у темряві її долоню. Вони сиділи, самотні й оголені, в непроглядній пітьмі, і чекали.

Келен вже почала думати, вірніше, сподіватися, що нічого не трапиться, але тут перед ними виникло, поступово розгоряючись, якесь світло. Зеленувате світло.

Таке світло вона бачила тільки одного разу.

У підземному світі.

Її дихання почастішало. Світло розгорялося все яскравіше, і одночасно почулися віддалені стогони.

Потім, немов раптовий удар грому, пролунав оглушливий, роздираючий вуха, тріск, від якого здригнулася земля.

У самій серцевині зеленуватого сяйва виник білий туман і, згустившись в людську фігуру, постав перед ними. У Келен перехопило подих. Вона відчула, як ворушиться на голові волосся.

Біла постать зробила крок вперед. Пальці Річарда до болю вп'ялися Келен в долоню. Вона впізнала цей білосніжний одяг, довге світле волосся і болісно прекрасне обличчя людини, що стояла перед ними з усміхненою огидною усмішкою.

— О добрі духи, захистіть нас! — Прошепотіла Келен.

Це був Даркен Рал.

Не змовляючись, Келен і Річард повільно піднялися на ноги. Гарячі блакитні очі невідривно стежили за кожним їхнім рухом. Розслаблено і неквапливо Даркен Рал підніс руку до рота і лизнув кінчики пальців.

— Спасибі тобі, Річард, за те, що покликав мене назад. — Його усмішка стала ширше. — Як це люб'язно з твого боку!

— Я… я не кликав тебе, — прошепотів Річард. Даркен Рал неголосно засміявся:

— Ти, як завжди, помиляєшся. Саме це ти й зробив. Ти просив про раду.

Ти так прагнув зустрітися з духами предків! А я і є твій предок.

Тільки ти міг провести мене через завісу, Річард. Тільки ти.

— Я проклинаю тебе!

— Проклинай, скільки тобі заманеться. — Даркен Рал широко розвів руки. — Але, як бачиш, я все ще тут.

— Але я ж убив тебе!

Мерехтливе біле вбрання заколихалося в такт сміху Даркена Рала.

— Вбив? О так, ти вбив мене. І за допомогою магії відправив мене туди, де мене добре знають. Туди, де в мене є… друзі. А тепер покликав мене назад. І знову за допомогою магії. І не просто закликав, Річард, а ще більше розірвав цим завісу. — Він повільно похитав головою. — Ну, чи є межа твоєї дурості?

Не торкаючись землі, він плавно ковзнув до Річарда. Той випустив руку Келен і відсахнувся. Вона хотіла відступити разом з ним, але ноги її не слухались.

— Я вбив тебе! — Очі Річарда були розширені. — Я знищив тебе! Я переміг! Ти програв!

— О, так. — Світле волосся колихнулося від погоджувального кивка. — За допомогою свого дару і Першого Правила Чарівника ти виграв одне невелике змагання у нескінченній війні. Але завдяки своєму невігластву ти порушив Друге Правило і, таким чином, програв її всю. — Даркен Рал злобно усміхнувся. — Яка ганьба! Напевно, тебе ніхто не попередив, що магія небезпечна? А я б міг навчити тебе. Взяти участь у твоїй долі. — Він знизав плечима. — Втім, яка різниця? Ти допоміг перемогти мені і так. Я пишаюся тобою, синку.

— Що за Друге Правило? У чому я помилився?

Даркен Рал здивовано підняв брови і зробив ще крок вперед.

— Як, хіба ти не знаєш? А мав би. — Дарко Рал знизив голос. — Адже сьогодні ти порушив його ще раз. А порушивши його ще раз, ще раз надірвав завісу, причому сильніше, ніж тоді, і допоміг мені пробратися сюди, щоб я остаточно розчистив дорогу Володареві. — Він лукаво посміхнувся. — І все сам, все сам! — Він видав задоволений смішок. — Мій син! Ніколи не слід займатися тим, у чому нічого не тямиш.

— Що тобі потрібно?

Дарці Рал ковзнув ще ближче:

— Мені потрібен ти, мій сину. Ти. — Він підняв руку. — Ти відправив мене в Підземний світ, і я хочу віддячити тобі тим же. Я відправлю тебе до Володаря. Він жде тебе. Ти належиш йому.

Не усвідомлюючи, що робить, Келен підвела руку. З її пальців вирвалася синя блискавка. Темряву осяяв яскравий спалах, землю струсонув громовий удар, але Даркен Рал лише досадливо відмахнувся, і блискавка розкололася. Одна гілка, пробивши стелю, встромилася в чорне небо, і зверху посипалася труха. Друга вдарила в підлогу, і в повітря злетіли грудки землі.

Дарці Рал повернувся і впритул подивився на Келен. Цей погляд обпалив її душу. Він посміхнувся — такої мерзенної посмішки вона ще ніколи не бачила. У кожній клітинці її тіла спалахнула біль. Келен спробувала ще раз закликати свою силу, але у неї нічого не вийшло. Вона не могла навіть поворухнутися. Річард, схоже, був паралізований так само, як і вона.

Навколишній світ зник, провалившись у безодню жаху. «Річард, — скрикнула вона про себе. — Мій Річард! О добрі духи, не дайте цьому статися!»