— Тепер вам треба спати.

— А я? Хіба мені не потрібна кістка, щоб сховатися від звірів?

Еді пильно подивилася йому в обличчя. Опустила очі. Подивилася йому на груди. Повільно простягнула руку. Тонкі пальці пробігли по його сорочці і намацали ікло. Еді відняла руку і подивилася йому в очі. У Річарда перехопило подих.

— Тобі не потрібна кістка, людина з Хартленда. Звірі не зможуть побачити тебе.

Батько розповідав, що Книгу стеріг страшний звір. Тепер Річард зрозумів, що тільки завдяки іклу слуги кордону не змогли знайти його, як знайшли інших. Не будь цього ікла, його вразило би точно так само, як Зедда і Чейза, а Келен була б зараз в підземному світі. Річард спробував зберегти кам'яне обличчя. Судячи з усього, Еді зрозуміла його і промовчала. Келен прийшла в замішання, але не стала задавати питань.

— Тепер — спати, — сказала Еді.

Вона запропонувала Келен свою постіль, але та відмовилася і розклала ковдру біля вогнища, поруч з Річардом. Еді пішла до себе. Річард підкинув у вогонь кілька полін. Він-то знав, як Келен любить дивитися на полум'я. Річард посидів пару хвилин біля Зедда і Чейза, погладив сиве волосся старого, прислухався до його дихання. Болісно залишати друзів. Він боявся майбутнього шляху і мучився питанням, чи здогадувався Зедд про те, де шукати останню шкатулку. Річард пошкодував, що не знає, в чому полягав план Зедда. Може, це було якесь заклинання, яке слід було спробувати на Даркені Ралі?

Келен сиділа біля вогнища, схрестивши ноги і дивлячись на вогонь. Коли Річард повернувся, вона лягла, накрившись ковдрою. У будинку було тихо. Віяло безпекою. Зовні шумів дощ. Від вогню по тілу розливалося приємне тепло. Річард досить втомився. Він повернувся до Келен і, спершись на підлогу, підпер голову рукою. Келен лежала, дивлячись у стелю, і крутила пальцями маленьку кістку в своєму намисті. Річард мовчки дивився на неї.

— Річард, — прошепотіла вона, як і раніше дивлячись у стелю, — мені шкода, що доводиться їх залишити.

— Я знаю, — прошепотів він у відповідь. — Мені теж шкода.

— Сподіваюся, ти не вважаєш, що я змусила тебе піти на це? Це не через те, що я сказала тобі там, в трясовині?

— Ні. Так треба. Зима з кожним днем все ближче і ближче. Поки ми будемо чекати, Даркен Рал заволодіє останньою скринькою. Тоді ми всі загинемо. Правда є правда. Я не можу сердитись на тебе за це.

Він прислухався до потріскування палаючих полін і дивився на Келен, на її волосся, що розметалося по підлозі. Бачив жилку, пульсуючу у неї на шиї. Річард подумав, що це сама чарівна шия, яку йому доводилося бачити. Часом Келен здавалася йому такою прекрасною, що він не міг на неї дивитися і не міг відвести очей. Вона все ще крутила в руці намисто.

— Келен? — Вона повернулася й подивилася йому в очі. — Коли Еді сказала, що намисто буде захищати тебе, а потім і твою дитину, що ти їй відповіла?

Вона довго дивилася на нього.

— Подякувала і сказала, що швидше за все не проживу так довго, щоб народити дитину. У Річарда по шкірі пробігли мурашки.

— Чому ти так сказала?

Очі Келен ковзнули по його обличчю, немов вивчаючи кожну рисочку.

— Річард, — тихо сказала вона, — безумство охопило мою рідну землю. Безумство, якого ти навіть не можеш уявити. Я одна, а їх безліч. Я бачила, як люди набагато кращі за мене повставали проти нього і падали повержені. Я не кажу, що ми зазнаємо невдачі, але думаю, що мені не дожити до того дня, коли вирішиться доля світу.

Хоча вона нічого більше не сказала, Річард зрозумів: вона не вірить і у те, що він доживе до цього. Келен не хотіла його лякати, але вважала, що йому теж судилося загинути. Ось чому вона так не хотіла, щоб Зедд вручив йому Меч Істини. Не хотіла, щоб він став Шукачем. У Річарда стислося серце. Вона не сумнівалася, що веде його назустріч загибелі.

«Може, вона права», — подумав він. Зрештою, вона набагато краще знає, що їх чекає. Вона, напевно, в жаху від того, що повинна повернутися в Серединні Землі. Але ж від цього не сховаєшся. Мерехтлива в ночі сказала, що втеча означає смерть.

Річард поцілував кінчик свого пальця і доторкнувся ним кісточки на намисті Келен. Вона озирнулась. В очах її світилася ніжність.

— Я додав до сили цієї кістки свою клятву. Клятву захищати і охороняти тебе, — прошепотів він. — Тебе і дитину, яку ти будеш носити. Ні одного дня, проведеного з тобою, я не проміняв би на довге і безпечне життя в рабстві. Я прийняв звання Шукача з власної волі. І якщо Даркен Рал затопить безумством увесь світ, ми помремо не в кайданах, але зі зброєю в руках. Ми не дозволимо так просто розправитися з нами. Їм доведеться дорого заплатити за це. Ми будемо боротися до останнього подиху і перед смертю завдамо Ралу такого удару, що він сам загине в муках.

По її лицю пробігла усмішка. Очі заблищали.

— Якщо б Даркен Рал знав тебе так, як знаю я, у нього пропав би всякий сон. Дяка духам, що в Шукача немає причин гніватися на мене. — Вона поклала руку собі під голову. — У тебе дивний дар, Річард Сайфер. Від твоїх слів стає легше на душі. Навіть коли ти говориш про мою смерть.

— Для того й існують друзі, — посміхнувся він.

Келен заснула. Річард дивився на неї до тих пір, поки сам не заснув. Його останньою думкою була думка про неї.