— Доброго ранку, — сказала вона. — Спалося добре?

— Еге ж, дякую, — відказав я. — Чи не можна привести перукаря?

— Я заходила до вас раніш, а ви спали й на ліжку було оце. — Вона відчинила дверцята шафи й витягла пляшку з вермутом. Пляшка була майже порожня. — Я сховала туди й другу, що стояла під ліжком, — сказала міс Гейдж. — Чому ви не попросили в мене склянку?

— Думав, ви не дозволите пити.

— Я й сама випила б з вами.

— Ви просто золото.

— Недобре пити самому, — сказала вона. — Не робіть цього.

— Гаразд.

— Приїхала ваша знайома міс Барклі, — сказала вона.

— Справді?

— Еге ж. Мені вона не сподобалась.

— Сподобається. Вона дуже хороша.

Вона похитала головою.

— Ну звісно, що вона краща за всіх. Ви можете трохи посунутись сюди? Отак, добре. Зараз я причепурю вас до сніданку. — I взялась умивати мене намиленим віхтиком і теплою водою. — Трохи підведіть плече — сказала вона. — Так, добре.

— Чи не можна мене поголити, перше ніж дати снідати?

— Зараз пошлю швейцара. — Вона вийшла і хутко повернулася. — Він пішов до перукаря;— сказала вона й знов умочила віхтик у миску з водою.

Швейцар привів перукаря. То був чоловік років п'ятдесяти, із закрученими догори вусами. Міс Гейдж закінчила мій туалет і пішла; тоді перукар намилив мені обличчя й почав голити. Тримався він дуже урочисто і в розмову не заходив.

— У чім річ? Невже немає новин?

— Яких новин?

— Та будь-яких. Що там у місті?

— Нині воєнний час, — сказав він, — Ворог скрізь має вуха.

Я подивився на нього.

— Зробіть ласку, не сіпайте головою, — мовив він, і далі орудуючи бритвою. — Я все одно нічого не скажу.

— Та що це з вами? — запитав я.

— Я італієць. Мені нема про що розмовляти з ворогом.

Я замовк. Якщо він божевільний, то чим скоріше він забереться зі своєю бритвою, тим краще. Потім я ще раз спробував роздивитись його до ладу.

— Стережіться, — сказав він. — Бритва в мене гостра.

Коли він скінчив, я заплатив йому і додав півліри на чай. Він відсунув ті гроші.

— Не візьму. Хоч я й не на фронті, але я італієць.

— Ну, то й катайте собі геть.

— З вашого дозволу, — сказав він і загорнув бритву в газету. А тоді пішов, залишивши п'ять мідних монет на столику біля ліжка.

Я подзвонив. Зайшла міс Гейдж.

— Покличте, будь ласка, швейцара.

— Зараз.

Прийшов швейцар. Він насилу стримував сміх.

— Той перукар божевільний?

— Ні, signorino [21] . Він просто помилився. Не зрозумів, що я сказав, і йому здалося, ніби ви австрійський офіцер.

— Он як, — мовив я.

— Го-го-го, — засміявся він. — Ну й сміху з ним! Ще б один рух, каже, і я б його… — Швейцар провів пальцем по горлу. — Го-го-го… — Він силкувався погамувати сміх. — А коли я сказав йому, що ви не австріяк… Го-го-го!..

— Го-го-го, — сердито мовив я. — Ото було б сміху, коли б він перерізав мені горлянку. Го-го-го.

— Ні, signorino. Де там! Він так перелякався австріяка… Го-го-го!

— Го-го-го, — сказав я. — Ідіть геть.

Він пішов, і я чув, як він регоче в коридорі. Потім там почулася чиясь хода. Я глянув на двері. То була Кетрін Барклі.

Вона перейшла кімнату й стала біля ліжка.

— Здрастуйте, любий.

Вона була свіжа, молода й напрочуд гарна. Мені здавалося, що я ще ніколи не бачив такої гарної дівчини.

— Здрастуйте, — відповів я.

Тільки-но я побачив Кетрін, як ураз відчув, що закоханий у неї. Усе в мені наче перевернулося. Вона озирнулась на двері, упевнилася, що там нікого нема, а тоді сіла на край ліжка, нахилилась і поцілувала мене. Я притягнув її до себе, поцілував і відчув, як б'ється її серце.

— Любонько, — мовив я. — Я такий радий, що ти приїхала!

— То було не дуже важко. Можливо, важче буде залишитися.

— Ти доконче повинна залишитися, — сказав я. — Ти просто чудо… — Я шаленів з кохання до неї. Не міг повірити, що вона справді тут, і ще міцніш притискав її до себе.

— Не треба, — сказала вона. — Ти ж іще не одужав.

— Та одужав, одужав. Іди сюди.

— Ні. Ти ще кволий.

— Та ні, не кволий я. Ну прошу тебе!

— А ти любиш мене?

— Дуже люблю, шалено. Ну йди ж бо!