Шрифт:
— Про що ж мені думати?
— Про що завгодно. Тільки не про нас. Думай про своїх рідних. Чи навіть про якусь іншу дівчину.
— Не хочу.
— Тоді проказуй молитви. Це справить добре враження.
— А може, я й не говоритиму.
— Та звичайно. Багато людей мовчать.
— От і я мовчатиму.
— Не хвалися, любий. Будь ласка, не треба. Ти такий милий, і тобі ні до чого хвалитися.
— Ані словечком не прохоплюся.
— Ну от, знову ти хвалишся. Не треба хвалитися. А коли тобі скажуть глибоко дихати, просто починай проказувати молитви, чи там вірші, чи ще щось. Буде страшенно мило, і я пишатимусь тобою. Та й так пишаюся. В тебе страшенно мила температура, і спиш ти, наче хлопчик: обхопиш рукою подушку і уявляєш, ніби то я. Чи, може, інша дівчина? Якась прекрасна італійка?
— Ти, ти.
— Ну звісно, що я. Ой, я так люблю тебе, а Валентіні чудово прооперує тобі ногу. Добре, що мені не доведеться цього бачити.
— Але вночі ти чергуватимеш.
— Еге ж. Тільки тобі до того буде байдуже.
— Постривай, побачиш.
— Ну ось, любий. Тепер ти чистенький і всередині, і зовні. А скажи, багатьох ти кохав у житті?
— Нікого я не кохав.
— Навіть і мене?
— Тебе — так.
— А насправді скількох?
— Ні одної.
— А з багатьма… як це кажуть?.. ну, сходився.
— Ні з одною.
— Ти кажеш неправду.
— Еге.
— Ну гаразд, нехай так. Ніколи не кажи мені правди. Я не хочу знати. А вони були гарненькі?
— Я ніколи не знався з жодною.
— Так, правильно. А дуже звабні?
— Сном-духом не відаю.
— Ти тільки мій. Це правда, і ти ніколи не належав іншим. А якщо й належав, мені однаково. Я їх не боюся. Тільки не розповідай мені про них. А як сходяться — коли жінка каже, скільки це коштує?
— Не знаю.
— Ну звісно, що ні. А вона каже, що кохає його? Про це мені скажи. Я хочу знати.
— Так. Коли він цього хоче.
— А він каже, що кохає її? Про це теж скажи. Мені важливо знати.
— Каже, коли хоче.
— Але ти ніколи не казав? Правда?
— Не казав.
— Справді ні? Скажи мені правду.
— Ні,— збрехав я.
— Ти не міг такого казати, — мовила вона. — Я знаю, що не міг. Ой, я так кохаю тебе, любий.
Сонце вже підбилося над дахами, і я бачив у його ясному промінні шпилі собору. Я був чистенький і всередині, й зовні і чекав лікаря Валентіні.
— То отак воно? — запитала Кетрін. — Вона каже все, що він забажає?
— Не завжди.
— А я казатиму завжди. Я казатиму все, що ти забажаєш, і робитиму все, що забажаєш, і тоді ти ніколи не захочеш іншої дівчини, правда ж? — Вона подивилася на мене з щасливим усміхом. — Робитиму що забажаєш, казатиму що забажаєш, і ти мене завжди кохатимеш, правда?
— Авжеж.
— А чого б ти хотів зараз, коли вже цілком готовий?
— Іди знов до мене.
— Гаразд, іду.
— Люба моя, люба, люба, — сказав я.
— Ось бачиш, — сказала вона. — Я роблю все, чого ти хочеш.
— Ти в мене така хороша.
— Боюся тільки, що не вмію ще як слід тобі догодити.
— Ти дуже хороша.
— Я хочу того, чого хочеш ти. Мене самої уже й нема зовсім. Тільки те, чого хочеш ти.
— Ти просто чудо.
— Тобі хороше зі мною? Правда ж, тобі хороше? Ти не хочеш інших дівчат, ні?
— Ні.
— От бачиш. Тобі хороше зі мною. Я роблю все, чого ти хочеш.
Розділ XVII
Коли я прийшов до тями після операції, то не мав такого відчуття, ніби мене зовсім не було. Нікуди ти не діваєшся. Тільки душить тебе. Не так, як ото при смерті, а просто задихаєшся від газу і врешті нічого вже не відчуваєш, а потім тобі однаково як з перепою, тільки коли починає вивертати, то йде сама жовч і після того анітрохи не легшає. В ногах ліжка я побачив торбини з піском. Вони лежали на якихось патрубках, що стриміли з гіпсу. Трохи згодом я побачив міс Гейдж, і вона запитала:
— Ну, як вам тепер?
— Краще, — сказав я.
— Те, що він зробив з вашим коліном, просто диво дивне.
— Довго тривала операція?
— Дві з половиною години.
— Я не молов якихось дурниць?
— Нічого ви не мололи. Мовчіть. Лежіть тихо
Мене нудило, і Кетрін казала правду. Хто чергував уночі, мені було байдужісінько.
Тепер у госпіталі було ще троє хворих: худющий хлопчина з Червоного Хреста, родом із Джорджії,— у нього була малярія; славний хлопчина, теж доволі худий, із Нью-Йорка — з малярією і жовтяницею; і третій — дуже милий хлопчина, що хотів узяти на спомин головку від комбінованого шрапнельно-фугасного снаряда й намагався викрутити з неї детонатор. Такими снарядами австрійці стріляли в горах, і коли снаряд розривався, то головка летіла далі й вибухала від удару об землю.