— Чуєш, як б'ються наші серця?

— Та нехай собі б'ються. Я хочу тебе, просто божеволію.

— Ти справді любиш мене?

— Годі тобі про це. Іди вже сюди. Ну йди, прошу тебе, Кетрін.

— Гаразд, тільки на хвилиночку.

— Добре, — сказав я, — Зачини двері.

— Не можна… Не треба…

— Ну ж бо. Мовчи. Іди сюди…

Кетрін сиділа на стільці біля ліжка. Двері до коридора були відчинені. Шаленство минуло, і мені було так хороше, як ще ніколи в житті.

Вона запитала:

— Тепер ти віриш, що я тебе люблю?

— О, ти моє серденько, — сказав я. — Ти доконче повинна залишитись тут. Вони не можуть тебе відіслати. Я люблю тебе до нестями.

— Нам треба дуже стерегтися. То було просто якесь потьмарення. Так більше не можна.

— Можна, вночі.

— Нам треба пильно стерегтися. Ти повинен стерегтися на людях.

— Я стерегтимусь.

— Обов'язково стережись. Ти такий милий. Ти ж любиш мене, правда?

— Не треба знов про це. Ти не знаєш, як я шаленію, коли ти таке говориш…

— Тоді буду обережна. Не хочу, щоб ти знову шаленів. А тепер, любий, мені треба йти, справді.

— Зараз же приходь назад.

— Прийду як тільки зможу.

— До побачення.

— До побачення, любий.

Вона пішла. Бог свідок, я не хотів закохатися в неї. Не хотів закохатися ні в кого. Але бог свідок, таки закохався, і тепер лежав на ліжку в госпіталі у Мілані, і в голові моїй снувалися всілякі думки, але було навдивовижу хороше; аж ось до палати зайшла міс Гейдж.

— Лікар уже їде, — сказала вона. — Він дзвонив з озера Комо.

— Коли він буде тут?

— Десь на кінець дня.

До кінця дня нічого не сталося. Лікар був невеличкий на зріст, тендітний і тихий; скидалось на те, що йому дуже дошкуляє війна. З делікатною і витонченою огидою він повитягав з моїх стегон чимало дрібних сталевих осколків. Від місцевого знеболювання, до якого він удався, тканини немовби замерзали, і болю не було чути, аж поки зонд, скальпель чи пінцет проходили глибше, під знеболений шар. Як пацієнт я надто добре відчував, де кінчалося те замороження, тож невдовзі лікареві забракло його витонченої делікатності, і він сказав, що краще зробити рентген. Зондування не виправдує себе, пояснив він.

На рентген мене повезли до Ospedale Maggiore [22] , і лікар, що робив знімки, був жвавий, вправний і веселий. Мене трохи підвели й тримали за плечі, так що я міг сам бачити на екрані більші чужорідні тіла в моїх ногах. Знімки мали прислати згодом. Лікар попросив мене написати йому в записник моє прізвище, номер полку й декілька слів на згадку. Він заявив, що чужорідні тіла — це мерзота, паскудство, казна-що. А ті австрійці просто сучі діти. Скількох я вбив? Я не вбив жодного, але дуже хотів потішити його, отож і сказав, що поклав їх хтозна-скільки. Мене супроводила міс Гейдж, і лікар обняв її за стан і сказав, що вона вродливіша за Клеопатру. Чи вона зрозуміла? Була така цариця в Стародавньому Єгипті. То бог свідок, що вона вродливіша. Ми повернулися до свого невеличкого госпіталю санітарною машиною, і через деякий час, після того як мене безліч разів підняли з нош, я знову лежав у своєму ліжку нагорі. По обіді принесли знімки — лікар богом присягався, що зробить їх того ж дня, і додержав слова. Кетрін Барклі показала їх мені. Вони були в червоних конвертах, вона витягла їх звідти, піднесла проти світла, і ми обоє стали дивитися.

— Оце ліва нога, — сказала вона, тоді поклала знімок назад у конверт. — А це права.

— Сховай їх, — сказав я, — і йди сюди.

— Не можу, — відказала вона. — Я принесла їх на хвилину, щоб ти подивився.

Вона пішла, а я зоставсь лежати. День був жаркий, і мене аж нудило від лежання. Я послав швейцара по газети, щоб купив усі, які будуть.

Перш ніж він повернувся, до палати зайшло троє лікарів. Я давно помітив, що лікарі, яким бракує медичного досвіду, мають схильність збиватися до гурту й шукати ради один в одного. Лікар, що нездатен належним чином вирізати вам апендикс, порекомендує вам свого колегу, який не зможе як слід видалити мигдалики. Ці троє були саме такі лікарі.

— Оце наш герой, — сказав наш госпітальний лікар, що мав делікатні манери.

— День добрий, — сказав високий і худий бородань. Третій лікар, що тримав у руках червоні конверти із знімками, не сказав нічого.

— Пов'язки знімемо? — запитав бородань.

— Авжеж. Сестро, зніміть, будь ласка, — мовив наш лікар до міс Гейдж.

Міс Гейдж розмотала бинти. Я подививсь униз на свої ноги. У польовому госпіталі вони мали вигляд не дуже свіжого сирого біфштекса по-гамбурзьки. Тепер рани взялися струпом, коліно набрякло й посиніло, а литка стухла, зате гною не було.

— Дуже чисте все, — сказав наш лікар. — Дуже чисте й у доброму стані.

— Гм, — сказав бородатий лікар.

Третій дивився через плече госпітального лікаря.

— Зробіть ласку, зігніть коліно, — сказав бородань.

— Не можу.

— Перевіримо рухливість суглоба? — запитав бородань. Крім трьох зірочок, він мав на рукаві ще смужку. Отже, був у чині капітана.

— Авжеж, — сказав наш лікар.

Вони вдвох узялися за мою праву ногу і обережно почали згинати її.

— Боляче, — сказав я.