Ростопчин розтерся цупким рушником, аж шкіра стала червона, потім поголився, протер щоки сухим одеколоном, надів синій костюм, який учора ще, зразу після приїзду, попросив випрасувати, зав’язав галстук; він завжди довго й дуже старанно зав’язував галстук, стежив за тим, щоб вузол був великий, навіть ледь-ледь недбалий, але абсолютно точний за малюнком — рівний трикутник, без жодної складки.

— Ну що? — спитав він своє зображення в дзеркалі. — Час платити по рахунку, старик?

Кинув під язик дві таблетки реактивану; не наркотик, звичайно, але все-таки дає заряд бадьорості, спати не хочеться, тільки ледь паморочиться в голові й кінчики пальців крижаніють; одразу закалатало серце; взяв з плоскої аптечки серцеві краплі, чудові краплі, серце вмить заспокоюється, наче й не билося щойно в горлі, не давило в сонячному сплетенні гіркою, нестерпною печією.

… Софі сиділа за столиком, посміхаючись раз і назавжди виробленою усмішкою; «Як мертвяк, — подумав Ростопчин, — саме так гримують мертвяків. До того ж за великі гроші. Який жах, суспільство заповзято обдирає своїх громадян у дні народження і смерті; ну й планета, страх божий, троглодити».

— Пробач, що примусив тебе чекати.

— Нічого, любий. Як слід підкріпись, нам з тобою доведеться витратити дуже багато емоцій під час торгів; емоції — це калорії.

— Ти хочеш піти в «Сотбі»?

— Так, любий, це дуже цікаво. Я хочу подивитись, як люди кидають гроші на вітер.

— Саме в «Сотбі» люди вкладають гроші в діло. На вітер там не кидають ні пенса.

Обличчя Софі ледь здригнулося; він зрозумів — хотіла посміхнутися; позаминулого року зробила підтягування шкіри; рахунок виставила шалений; відтоді взагалі пере? стала сміятися, бо лікарі сказали, що це сприяє появі ще глибших зморщок, нова операція навряд чи допоможе.

— Але ти кинув на вітер не один десяток тисяч, любий. Гроші, які кожен батько береже для сина, йдуть на комуністів.

— Гроші, вкладені в картини, повертаються на мою батьківщину.

— Я розумію. Ти дуже апетитно їси. Я заздрю тобі..; Ти маєш намір і сьогодні повернути своїй батьківщині якісь картини?

— Пробач, але це моя справа.

— Ні, любий, з сьогоднішнього дня це не тільки твоя справа, але й наша. Хлопчикова, моїх онуків і, коли хочеш, моя. Я проконсультувалася у Едмонда, ти, звичайно, пригадуєш його, в нього юридична фірма, ми з ним розмовляли два дні й ретельно обговорили ситуацію. Я пішла від тебе, не вимагаючи розподілу майна, любий. Я збираюся зробити це тепер, щоб ти не міг безупинно перекачувати наші гроші в Росію. З сьогоднішнього дня я наклала арешт на твої рахунки.

Ростопчин обернувся; офіціант миттю підійшов до нього; і цей схиляє голову по-пташиному, трохи набік, наче зацікавлена чимось синиця, та й очі малюсінькі, як намистинки.

— Я випив би «бладі мері» [16] , — сказав Ростопчин. — І з’їв би ще дві сосиски. Ні, мабуть, усе-таки три сосиски.

— Дві сосиски — це одна порція, сер.

Софі кивнула.

— З’їж іще дві порції, любий. Ти завжди багато їв уранці після того, як пив уночі…

— Коли ти була зі мною, я не пив, рідна моя, — відповів Ростопчин і попросив офіціанта: — Ще масла, будь ласка. І не одну, а дві порції.

— Так, сер, — сказав офіціант, відпливаючи, що аж ніяк не гармонувало з його пташиною голівкою; він усе ще тримав її трохи набік.

Провівши його поглядом, Ростопчин нарешті примусив себе подивитися на Софі; вони всі дурепи, подумав він; усі без винятку; ми вигадуємо собі розумних жінок, а їх просто нема; вона зробила підлоту, але мені жаль її; нехай ділить майно; зрештою, втратять вона й Женя, вони жили на мої гроші, а тепер я можу продати діло; ділити то ділити; мені вистачить до кінця днів, навіть коли я виплачу їм половину за замок і колекції; ні, заперечив він собі, не вистачить; ти тоді нічого й ніколи не зможеш повернути Росії, бо треба ж буде так само платити дворецькому, кухареві, служниці, шоферові; двадцять тисяч на рік тільки страховка; а скільки тобі лишилося жити, ніхто не знає; сидить людина, будує собі плани — поїхати на полювання до Кенії чи полікуватися у Віші, а саме в цей час маленький тромб набряк в артерії, і його щосекунди підштовхує потік крові, повільно й неухильно жене до серця, щоб закрити клапан; темний, гарячий удар у голову і — вічність. Ні, подумав він, стежачи за офіціантом, який ніс на срібній таці горілку й томатний сік, зрештою в мене є сейф у банку, він анонімний; не так уже й багато, але все одно я продовжуватиму своє діло; вона ніколи мене не зрозуміє, навіть Женя не зрозумів, куди вже їй; боже, як це бридко — грати з людьми, а інакше я не можу зараз, просто не маю на це права. Як там, у Тургенєва? Росія може обійтись без нас, але жоден з нас не обійдеться без Росії. Боже, яка ж це правда, трагічна правда… Ти не помилився, «Ейнштейн», коли вчора, ні, сьогодні, — ніч завжди сьогодні, як весна є початком осені, справжню весну відчуваєш у грудневу, похмуру негоду, — ні, не помилився, коли говорив сьогодні вночі Степанову, що проти нас грають, і нею, Софі, адже по-російськи вона Сонька, також грають, старою, нещасною дурепою, тільки хто грає? Хто?!

— За твоє здоров’я, — сказав він Софі, змішавши горілку з томатним соком, присоливши й приперчивши. — Як завжди, ти робиш дурниці.

— Чому? — спитала вона; боже, все-таки як страшно, коли на тебе дивиться не обличчя, а маска, монстр якийсь, а не жінка.

— Я поясню, — сказав він, накидаючись на гарячу сосиску. — Хочеш шматочок? Ой, як смачно…

— Ти дуже люб’язний, спасибі тобі, я й так з’їла багато пореджу. Будь ласка, поясни, яку дурницю я зробила.

— Зараз, — відповів він. — Страшенно смачна гірчиця. Раніше я вважав, що немає смачнішої за німецьку, а тепер нарешті зрозумів, що саме ви готуєте найсмачнішу. Дурниці робиш ти, рідна моя, тому, що я вкладаю в картини не так багато грошей, як про це говорять…

— Любий, не будемо брехати одне одному, гаразд?

— Не будемо. Згоден. Ти змусила мене говорити тобі всю правду. Продовжувати?

— Буду вдячна тобі.

Ростопчин поморщився.

— Господи, та розмовляй зрештою без цих острівних кривлянь!

— Я острів’янка, любий, нічого не вдієш.

— Отже, я роздував чутки про гроші, які витрачав на російські картини, Софі. Так, так, саме так! Роздував! Бо в мене є бізнес з Москвою, а росіяни, тобто ми, я, коли хочеш, натури емоційні, визнаємо слово, — на відміну од вас, людей діла… Вони допомагали мені в моєму бізнесі, давали відстрочки платежів, я клав гроші в банк, великі гроші, стриг з них проценти. З оцих процентів ти й Женя живете в достатку, не думаючи про те, що може статися з вами завтра. І сьогодні в «Сотбі» я витрачаю не свої гроші; якщо ти накладеш арешт на ту картину, яку хоче викупити містер Степанов, буде скандал, твоя правда, але це буде скандал проти тебе, ти виглядатимеш смішною, психічно неврівноваженою людиною.