Ростопчин і Степанов попрощались о п’ятій ранку; від Грешева поїхали в Сохо; пили; князь став сірий, обличчя обрезкло, повіки набрякли, здавалися водянистими; завжди стримано-веселий, тут він був неприродно веселий, але часом завмирав; очі ставали неживими; раз у раз повторював: «Чим же ми їм заважаємо?! Я хочу збагнути, чим ми можемо їм заважати?!»; коли Степанов сказав, що вони можуть заважати тим, кому небажаний діалог, князь досадливо махнув рукою: «Не вплутуй у наші добрі стосунки пропаганду»; запросив акуратненьку німкеню до танцю; музика була оглушлива, якісь зловісні рок-н-роли, і хоч Ростопчин вправно рухався в такт мелодії, вся його подоба протестувала проти неї; Степанов згадав лікаря Кирсанова, той розповідав йому про свою стратегію інтриги з дівчатами, вироблену ще наприкінці тридцятих років: «Без патефона нічого не вийде; потрібно мати три гарні пластинки, «Бризки шампанського», «Не залишай мене» або щось у цьому дусі; танго — дорога до блаженства, легальні обійми, поцілунок під кінець танцю правомочний, продовження ніжності; почуття також мав свою логіку».

Ростопчин рухався в такт рваній мелодії, махаючи руками, обличчя його стало зовсім бліде, він щось говорив німкені; та відповідала діловито, без усмішки; домовляються, зрозумів Степанов; знову пригадав Берлін, літо шістдесят восьмого, спекотливе літо; Степанов тоді запросив Анджелу з подругою, звали її Ані; висока, у великих окулярах, сумна-пресумна; Режисер був ще живий; також танцювали, і Степанов не міг стримати усмішки, коли шістдесятирічний Режисер витанцьовував з Ані; шістдесят років, звичайно, не вік для мужчини; кохані жінки кажуть, що це пора розквіту, прибріхують, звісна річ; мені тоді було тридцять шість, як же промайнув час, ай-ай-ай!

«Зараз тобі за п’ятдесят, — подумав він, — і ти впевнений, що все ще попереду; чудова властивість людської натури — надія на краще, забуття прожитого; Режисерові було шістдесят, лише на сім років старший за мене». Степанов колись написав вірші, він і досі писав їх для шухляди; після конфузу зі Свєтловим соромився показувати будь-кому: «Мені тридцять, мені тридцять, мені скоро шістсот, іде мій останній молоденький рік…»

Він дивився на Ростопчина, який, кумедно смикаючись, рухався в такт музики, згадував Будапешт, художницю Єву Карпаті, тихий Будинок творчості кінематографістів на березі Дунаю, її маленьке ательє на вулиці Толбухіна, згадував, як вона показувала йому свої дивні картини, все у синьому кольорі: дівчата і птахи. «Я не хочу виставлятися. Навіщо? Живопис — це завжди для себе». Він тоді написав їй вірші, там були рядки: «Ведь если приходим не мы, то другие; чужие другие, плохие; все смертно, все тленно, все глупо, пассивность таланта преступна!» Перед вильотом Єва спитала: «Хочеш, щоб я приїхала до тебе?» А він бачив перед собою обличчя маленької Бембі; Лиса тоді ще не було, бачив обличчя Наді з її круглими очима, немов у доброго теляти, і ямочки на щоках, і не знав він ще тоді нічого про те, що в неї було, картав себе без упину за самого себе, за те, що такий жадібний до людей. «Ти — колекціонер, — сказала йому Надя під час однієї із сварок, — ти збираєш людський гербарій». Він тоді поцілував Єву в її задертий смішний носик, узяв за вуха, наблизив її обличчя до себе й відповів: «Я дуже цього хочу, Євочко, тільки, будь ласка, не приїжджай, ні в якому разі не приїжджай; дорослі вміють терпіти біль, а маленькі від цього гинуть».

— До вас можна? — спитала Степанова чорненька, чимось схожа на Єву дівчина. — Вам скучно, я вас розважу.

Степанов погладив її по щоці, посміхнувся.

— У мене немає грошей, Васильок.

— Що? — дівчина здивувалася. — Що ви сказали?

— Я сказав, що в мене немає грошей.

— Це я зрозуміла… Васильок… Що це?

— Квітка. Або ім’я. У мене був друг, він помер, він усіх хороших людей — чоловіків і жінок — називав одним ім’ям — «Васильок».

— Як цікаво! Звідки ви знаєте російську?

— Я — росіянин.

Уперше в житті бачу росіянина. Ні, це не так, я бачила Хачатуряна.

— Він вірменин.

— Ну то й що? Він же з Росії.

Підійшов Ростопчин:

— Беру свою дівку… Хочеш узяти цю?

— Ні, спасибі.

— Вони тут здорові. Чи ти боїшся?

— Сили немає, Женю.

Ростопчин зітхнув:

— Думаєш, вона в мене є? Я заплачу. Скільки вона коштує? Ти спитав?

— Ні, я поїду до себе.

— Добре, завтра о дев’ятій тридцять в «Сотбі». Не запізнюйся, треба заздалегідь узяти місця, буде багато народу. До скорого!

… Ростопчин повернувся в «Кларідж» о восьмій ранку; в холі сиділа Софі-Клер; вона підвелася йому назустріч з крісла; усмішка в неї була холодна, наче маска.

— Здрастуй, любий, я дуже рада тебе бачити.

— Здрастуй, — відповів Ростопчин. — Щось з Женею сталося?

— Абсолютно нічого. Просто я приїхала побачитися з тобою.

— Давно?

— Тільки що.

— Поснідаємо разом?

— З радістю.

— Слава богу, що з хлопчиком усе гаразд. Піднімешся до мене? Я хочу прийняти душ і переодягтися.

— О ні, я замовлю нам сніданок тут.

— Мені, будь ласка, континентальний, я не можу їсти ваш острівний поредж [15] .

— Добре, любий. Яєчню з шинкою? Ти ж так любив яєчню з шинкою…

— Рідна моя, ти мене сплутала зі своїм другим чоловіком. Я завжди їв омлет. Ти снідала пізніше за мене й тому просто не знаєш, що я ненавиджу жовтків. Тільки омлет. Замов мені дві склянки холодного лимонного соку, будь ласка.

— Неодмінно, любий. А ще?

— Ще дві сосиски, — сказав Ростопчин. — Є такий російський вислів «гуляти — то гуляти». Пригадуєш, я так хотів навчити тебе моєї рідної мови?

— Ти й досі певен, що твоя рідна мова — російська? — всміхнулася Софі. — Як де дивно. Я жду тебе в кафе, любий. Я можу зробити замовлення на твій номер?

Ростопчин стомлено подивився на неї і відповів:

— Ні, кожен платитиме за себе. Ти ж розориш мене своєю сосискою, я не переживу цього.

— Я хочу з’їсти саме поредж, це набагато дешевше, любий. Жду тебе.

Ростопчин пустив холодну воду, став під душ і заходився розтирати себе жорсткою щіткою (возив з собою завжди); коли відчув, що вода стала крижаною, пустив гарячу; потім знову холодну; найкращий масаж судин; голова поступово світлішала; уривки думок, слів, спогадів відступили; у скронях застукотіло: «Чому вона прийшла сюди? Як дізналася, що я тут? Хоч я завжди живу в «Кларіджі», коли прилітаю в Лондон, але вона прийшла сюди недарма, щось буде».