Шрифт:
Нарікати на когось або на щось було більш ніж безглуздо. І це було моїм найбільшим болем: невміння знайти винного.
Я вперше за своє кар’єрське, ба, тепер уже посткар’єрське, життя лежав у ліжку в бездоганно випрасуваному костюмі й тупо дивився у запавутинену стелю. І думав. Уперше комп’ютерно не аналізував та не підбивав сухі підсумки.
Яким би ти сильним не був, ти все одно безпомічний, бо ти – людина, і бо ти – на землі, єдиному місці, де навіть щаслива мить не впевнена, що помре щасливою. І ти – сам-самісінький, і, якщо зірвати маску етикетів, прав та обов’язків та ще цілого гардеробу всілякої єрунди з душ людських, тебе оточуючих, ти побачиш – усім на тебе начхати з сьомого неба їх тількизасебедбання: від власних люблячих дітей до щирих сусідів та турботливих президентів. Усі тобою бавляться і хочуть, щоб ти грав свою роль прихованої жертви саме за їх сценарієм, без звука та жесту імпровізації, тихо та покірно, і, дякуючи, вимагають ще. І твоїй голові, набитій чужими вимогами, стає не до тебе, завірусена, вона конвульсивно, дурною куркою на міському перехресті, шукає виходу, спасіння, допомоги. У тих же дітях – а вони теж почувають себе погано, аж з самого ранку, до речі; у сусідах – а вони спішать на базар за язиками для холодцю з дешевими порадами, від якого злякані гуси бігають по шкірі; у президентах – а їм не до одного, в них на хтозна звідки з’явленій совісті мільйони тіл... І тоді залишається Він. Ти волаєш: “Боже, поможи!”, а Він: “Нема проблем. Я з тобою. Тільки покайся спершу”. І ти, щасливий, біжиш каятися. І стараєшся зі всіх сил, однак нічого не виходить, бо ти – давно вже не ти, у тобі гріхи чужих авторів, тих, хто їх не відпускає, бо не вміє, не має права і не хоче. І ти тупо продовжуєш грати роль живої людини, а в рідкісні миті блаженного авторства стаєш щасливим. І тільки тоді ти можеш покаятися за себе, але не робиш цього, бо справжнє щастя – завжди святе...
Брехлива хмара випустила в люди засидженого в її темниці вітру, і той, зірваним з ланцюга псом, розбив мені шибу. І мені стало легше – я мав обов’язкову роботу, навіть якщо це і збирання скла з паркету...
Вперто виспівував мобільний. Комусь конче треба було мене – а я вже не начальник. І не я. А безпомічний маленький голий чоловічок, який чекає, у що його вдягне життя...
– Слухаю, - врешті не витримав я того впертого награвання.
Як ти себе почуваєш? – почулося. – Зрештою, не дуже переймайся, такий світ. Тобто, як воно там... співчуваю.
Телефонував мій заступник. Колишній. Уперше розмовляв зі мною на “ти” і вперше впевнено та нахабно. Взагалі, нині багато чого було вперше, і я вже й не дивувався миттєвому перетворенню запопадливого цуцика-підскиглювача в хижого вовка, який смачно догризає жертву.
Знаєш що, - маски шоу сьогодні закінчились, і я більше не мав наміру постійно контролювати свої слова, - запхай своє співчуття собі глибоко в... кишеню... на чорний день, - ні, цензор ще у мені не помер-таки.
Дуже гарно... – встиг тільки почути я голос свого колишнього підлабузника і жбурнув мобільника далеко в ніч через те ж покалічене вікно мого дня...
2
Якби знаття, коли впадеш...
А все починалося, як бажалося... За добре і довго випробуваним трафаретом...
Був ранок як ранок, традиційно мій, ніхто його не відміняв і не мав права це зробити – пароль від нього ховався за сотнями однакових діб та мільярдами емоцій звершень та падінь, інколи, в періоди справжнього щастя, ніяких, однак так чи інакше – незбагненних. Світ був мій, мій і мій, принаймні я так знав і так вірив, а значить це була правда. І вірний будильник, друг та ворог, який солдатом-(не знати чому)фанатом сидів у мені безперебійно, в світанки реалізованих мрій та безперспективних похміль, завів завченого у мене маршу обов’язку та мети – я розплющив очі, для дурнуватого самозаспокоєння глянув на годинника: так і є – сьома. А значить, все нормально, о’кей, надійно, кава і ключ у замку, і “доброго ранку” цікавої сусідки, життя якої її, її та лише її, і ймення якому - білядвер’я.
Машина вже чекала біля під’їзду, третій за майже два роки водій сумлінно дрімав у салоні, додивляючись залишки нашвидкуруч склеєних снів. А я вкотре тішив себе думкою, що дисципліна – беззаперечний козир, повага і любов, які гарантуються в очі. Позаочі ж – світ інший, стосується тих, хто його створює, і вмирає в застуканих зненацька самотніх закутках.
Так я міг думати завжди (бо так я думав тоді), і міліціонер на дверях “служби” біля таблички “не курити” підпільно, зло та злякано викинув сигарету, бо... поважав і любив, і хотів бути міліціонером. Я був чесним та вимогливим до себе та до інших – таким собі офіцером букви та закону. Неформалом.
І мені це подобалося.
Я все тримав під контролем. Я відчував не тільки людей, а навіть ауру вухатих коридорів, що частенько підкидали мені ключі до прийняття правильних рішень... Я жив роботою, вона була моєю долею, мріями та сподіваннями... Попри поодинокі проскакування зрадливих сумнівів моя кар’єра мала принести райське життя мені та моїм рідним... Колись...
Я так думав...
Заступника, який традиційно з самого ранку підлабузницьки стовбичив біля мого кабінету, щоб засвідчити свою відданість, повагу та працьовитість, не було. Секретарка Валентина ніяково знизила плечима:
Сама дивуюся, - сказала. – Аж нудно.
У кабінеті прямий, від начальника телефон розривався від злості. Я побіг його заспокоювати.
Терміново до мене! – крикнув шеф і кинув трубку.
Коли я увійшов, він не сидів, як завжди, спокійно за столом, розглядаючи папери чи розмовляючи по телефону, а ходив по кабінету з виглядом упевненого у своїй силі, однак тимчасово загнаного у клітку лева.
На, почитай, - зло сказав начальник.
Це для мене було повним шоком і крахом. Смертю доброї частини мого життя. Я читав та перечитував та не вірив своїм очам. Я шукав причини і не міг знайти. Переді мною маячив інтуїцією підкинений образ зрадника, однак я не міг ніяк цього довести. Підлота була бездоганною.
Чий підпис? – гаркнув шеф.
Мій, - відповів я.
І що ти скажеш?
Я мовчав.
Що ти скажеш, дисциплінатор, га? – повторив начальник.
Не хотілося нічого казати, виправдовуватися, переконувати у невинності... Мої знання, впевненість та постійний контроль не спрацювали – знайшовся хитрий хробак і переточив найкровоноснішу судину моєї кар’єри... Врятувати її не вистачало часу та й, напевно, зусиль. Урешті я вимовив:
Мене підставили.
Я знаю, - здивував мене начальник. – І що?