Ми залишили Володиного “Жигуля” на стоянці біля залізничного вокзалу, повпихали все наше туристське причандалля в перелякану електричку і – поїхали назустріч юності, в магічні Сколівські Карпати, де навіть вітер розповідає про цілюще значення кожного неповторного подиху.

Хлопці, - не витримала червонощока жіночка, що сиділа біля вікна поруч Степана з Ростиком, - заберіть з гори той брезент, бо він зараз упаде мені на голову.

– Це не брезент, а палатка, - байдуже повідомив жіночці Степан.

І вона не на горі, а на місці, призначеному для перевезення багажу, - додав Ростик.

Зрештою, якщо наша палатка і впаде на голову, то не тільки на вашу, а й на мою, бо... якщо ви помітили, я сиджу навпроти вас... – розраджував жіночку Володя.

– Мене це не тішить, - відгаркнула збентежена жінка.

Чому? – запитав серйозно Степан. – Мало б тішити, бо за законами фізики ви приймете на голову не всю вагу палатки, - він зробив паузу, - а тільки її половину.

А це складе, - Ростик вийняв з кишені калькулятора і почав щось захоплено підраховувати. – А це складе всього-навсього 64 кілограма і 135 грам.

– Так-так, бабусю, - додав Володя, - 64 не 128, погодьтеся…

Жінка зіскаженіла від слова “бабусю”, запінена, вона не тільки не могла вимовити слова, вона дихала, як риба на березі. Врешті зібралася з силами та сумками, не на багато легшими за висмоктані з пальця Ростикові 128 кг, та, розштовхуючи заплаканих від сміху наших сусідів і примовляючи “ідіоти”, випхалася з вагона.

Сідайте, - Степан запропонував вільне місце дівчині, що стояла неподалік, - у нас вакансія. Тільки щойно відбулося демонстративне звільнення за власним бажанням.

Ні, дякую, - усміхаючись, відмовилась вона.

– Та не переживайте, палатка прив’язана, - нарешті підтримав розмову я.

Міцно, - підтвердив Ростик. – Ймовірність падіння, як курсу євро щодо нашої національної валюти.

І не така вона вже й важка, палатка наша.

І ми не такі вже й ідіоти.

Чесне слово, - підтвердив Володя.

Ні, дякую, - тільки й повторяла дівчина.

Значить так, - удавано серйозно сказав Степан, - якщо ви зараз не сядете, ми попросимо ту циганку, що сидить в кінці вагона...

Нехай вас забере, - захіхікав Володя.

Не перебивай, будь ласка. Ми попросимо циганку, щоб вам погадала. О!

Ні, дякую! – вже більш емоційніше мовила дівчина.

“Ні, дякую”, гадати чи “ні, дякую” сідати? – підіграв хлопцям я.

Гадати, - сказала дівчина.

Ну то сідайте! – вигукнув Ростик.

І вона сіла.

До речі, - після деякої паузи повідомив Володя, - я сьогодні заправляв машину...

І що? – запитав Ростик.

І міняв євро.

І що?

Курс євро впав.

Що ви цим хочете сказати? – зашарілася дівчина.

Нічого... просто так... Просто хочу познайомитись, – і ми всі почали сміятися.

Класно згадали себе молодими, пацани, га? – не стримував захоплення Ростик.

Гарно, – погодився Степан.
– Та досить. А то звикнемо. Давайте трохи помовчимо.

Наша смілива супутниця зійшла з нами на одній зупинці, навіть допомогла витягти з вагона головного об’єкта подорожі, злощасну стареньку, латану-перелатану палатку-брезент, що зачепилася за ручку дверей. Потім дівчина сказала “до побачення”.

З ким? – миттєво зреагував Володя.

Незнайомка підозріло глянула на одесита й обвела поглядом всіх нас:

– Що, з ким?

Побачення, з ким? – уточнив Степан.

Зі мною, звичайно! – впевнено мовив Ростик. – Я класний пацан аристократичного роду, до того ж з самого міста Львова.

Незнайомка розсміялась:

Будьте, - сказала.

Умить, як у казці, виріс здоровенний красень-горець, смачно поцілував дівчину, підхопив її торбинку та, повністю ігноруючи нас, запитав свою кохану: