Спілкування – суть будь-якого розумного існування, - сказав Степан. – Якщо я помиляюся, то нехай Ростик заговорить.

Ростик мовчав.

Вечірній сеанс нашої гри, в якій перемагав лишень гарний настрій, успішно розпочався.

– Хочеш позбутися ідіота – ігноруй його… - Володя.

– Не жартуй. Ігноруючи, можна позбутися проблеми, а не ідіота, - я.

– А в нашому випадку ідіот – не проблема? – здивований Володя.

Проблема, дорогенькі, спілкування з ідіотом, - професорський Степан.

А якщо ідіот мовчить? – я.

Значить, це – винятковий ідіот, - Володя.

Бо з нами за однією чаркою може мовчати тільки ідіот. О! – задоволений Ростиковим нервовим сіпанням нижньої губи Степан.

Пауза...

Ні, дорогі переферійчики, недовчені софістики, проблема в тому, що проблема спілкування зникла, оскільки ідіот заговорив, - Ростик-Самозванець.

А хто казав, що ти ідіот? – зворушений Степан.

Ростику, не наговорюй нам на друга, а то заробиш в харю. Зрозумів?

Все. Достатньо комедії, а то я вже серйозно починаю входити в роль. Наливайте краще, - нарешті щиро, без масок засміявся Ростик.
– За нас! За наше невмируще чуття єдиної родини!

Як ми пили і як смакувало!!! З повітрям, зірками, юшкою та шашликом, та з отим невмирущим поетовим чуттям, ціна якого – всі разом узяті приправи до гарнющого настрою!!!

7

Не хочу снів! Хоч трішечки несну!

І щоб усі забули, що не спиться...

Хто не бачив, як гори народжують сонце, тому Бог ніколи не дарував нічого навіть у миті найбільшої щедрості, - подумав я. Однак навіть якщо кому-небудь немає змоги зустріти народження сонця в горах - він має побачити народження сонця в горах: завдяки тому, що він знає, як виглядає сонце і, може, бачив, хоча б по телевізору, як виглядають гори, - подумав я. І вміє так-сяк мріяти...

Я так по-дивацьки-дивно думаю про сонце в горах, - подумав я.

Так само обікрадений Богом той, хто ніколи не бачив, як місто народжує годину пік під пекучим сонцем, під нестерпним бажанням втопитися у ванні холодної води, якої нема до вісімнадцяти нуль-нуль згідно графіка безперебійного водопостачання... – подумав я.

Посткомуністичний синдром... Посткомуністичне виправдання безволлю, бо є можливість знайти цапика, офірного (що то значить?) в посткомуністичному синдромі... Пошук причини, яку легко та зі знеболеним сумлінням можна приписати посткомуністичному постсиндрому... Жорстокі постфактуми... Однак...

Демократія-білібєрдократія-нісенітниця... – думали люди, які згадались мені, й подумав я.

Я стільки надумав в долі секунди!!!..

На що я розтринькую життя? – насварив себе я. – На руйнування планів мільйонів-нерів? Черв’ячониченько... Земля – пухом, якщо знайдуться ходи просвердлити її...

Катастрофа! Думки мої - катастрофа! Я не маю права занедужувати на хворі віщування!

Геть усе...

Я бачу, як гори народжують сонце!!!

Я повернувся в гори і більше не прогавив жодного атома щастя.

Хлопці! До мене! Хлопці! – верещав я децибелами мюнхенської пивниці, в якій фюрер кував націю з хмільним наміром підкувати інші...

Вони виходили заспаними та прибитими Морфеєвим мішком...

Вони ставали святими та крилатими...

Перший світанок в горах навчив нашу голову знову бачити! Без фік-цій!

Ні хфіга собі!.. – завмер Володя.

О-го-го! – здивувався класний пацан з самого Львова Ростик.

Отож бо воно так у нас є, - вкотре зробив дуже влучний висновок Степан, якому світанок в горах не первина, однак дивина завжди. – Світанки завжди вперше, - відповів на моє ще не поставлене запитання вголос він.

Кожен думав про своє, і кожен мусив думати про гарне. Інакше... світ перетворився б у те, з чого виник, і гріш ціна Боговим старанням, а Господь просто так зусиллями не розкидається. Зарозумний для цього просто... Просто не всі це бачать, допоки їм не дано бачити... Просто - до примітива, в якого заземлені не вміють бачити через шлунок, який... має гріх пожартувати виразкою...