З вигляду це були такі ж дикуни, як і всі інші; важко було відразу визнати в них старших офіцерів. Я здогадалася про це, лише коли помітила повагу, яку виявляли їм солдати, що снували туди-сюди з різними дорученнями. Та й виглядали офіцери помітно старшими за віком. А їхні очі! Вони були ще страшніші, ніж у рядових! Відчуваючи на собі страшні погляди, які змушували відступати солдат, я не сумнівалася, що ці люди звикли завжди отримувати відповіді. І негайно.

Я раптом зрозуміла, що зможу вижити, якщо підіграю ім. Хапаючись за примарний промінчик надії, я поклонилася, почала вибачатися, говорити, що негайно про все подбаю. А вони відповіли, що краще поквапитися, інакше мене покарають. Я попрямувала на кухню, як людина, яка йде по справі, з усіх сил намагаючись не надто поспішати. Щоб чоловіки не відреагували на біжучу жінку, як вовки, що заганяють оленя до свого лігва.

Там метушилося кілька сотень чоловіків і жінок — майже всі середніх років і старші. Багатьох я знала — вони вже давно служили на палацових кухнях. Але були і чоловіки молодші, адже доводилося виконувати роботу, занадто важку для кухарчуків або літніх працівників: наприклад, обробляти туші або вертіти важкі рожна. Серед величезних казанів і ревучого вогню вогнищ всі трудилися так, немов від добре виконаної роботи залежали їх життя. Так воно, зрештою, і було.

Я увійшла на кухню. Ніхто не звертав на мене уваги — всі зосередились тільки на своїх обов'язках. Подивившись на пануючу суєту, я схопила величезну таріль з м'ясом і запропонувала віднести його офіцерам. Кухарі та їх помічники були тільки щасливі, що їм не доведеться ходити повз солдатів. Цього не бажав ніхто.

Коли я повернулася з їжею, офіцер, що послав мене на кухню, вже пішов. Інші ж, схоже, були дуже голодні. Вони посхоплювалися з кушеток і стільців і почали хапати з страви м'ясо прямо брудними руками. Я поставила важкий піднос на стіл. Один з офіцерів набив повний рот м'ясом і жував, одночасно розглядаючи мене. Несподівано він запитав, чому в мене в губі немає кільця. Я не зрозуміла, про що він говорить.

— Вони протягують кільце в нижню губу своїм рабам, — пояснила Ніккі. — Тим самим, відзначаючи їх, як свою власність, яку вже нікому не можна брати в якості здобичі. Таким чином, у них в розпорядженні завжди є слуги для чорної роботи.

Джебр кивнула.

— Офіцер викрикнув наказ. Тут же один солдат схопив мене і тримав, поки другий відтягував мою нижню губу і просмикував в неї залізне кільце.

Ніккі дивилася в бік.

— Залізо означає чайники, котли та інше начиння. Залізні кільця носять кухонні робітники і інша прислуга.

Сині очі Ніккі від стримуваного гніву немов затягло льодом. Вона знала, що значить носити кільце в нижній губі. Тільки у Ніккі кільце було золоте, і говорило про те, що вона оголошена особистою власністю Імператора Джегана. Але в тому не було честі — імператор використовував Ніккі для таких речей, які були набагато гірші будь-якої самої чорної роботи.

— Ти права, — підтвердила Джебр. — Відзначивши мене кільцем, офіцери знову послали мене на кухню — принести ще їжі. І вина. Тільки тоді я розгледіла, що працівники на кухні носять такі ж кільця. Я була немов в якомусь заціпенілому подиві, поки бігала туди і назад, приносячи офіцерам те, що вони вимагали. Від повного виснаження мене рятувало лише те, що при будь-якій можливості я набивала рот м'ясом або примудрялася зробити ковток-другий вина.

— Я опинилася серед переляканих людей, які працювали в палаці і підпорядковувалися офіцерам. У мене навіть не було часу обдумати свій випадковий порятунок. Хоча губа кровоточила і дуже боліла, я була рада цьому залізному кільцю. Адже тепер кожен солдат, побачивши його, відразу міняв свої наміри і дозволяв мені піти геть.

— Незабаром мене почали посилати в місто. Я тягала важкі сумки з їжею і напоями, призначеними для офіцерів з інших частин. Побачивши околиці міста, я почала усвідомлювати справжні розміри того кошмару, що обрушився на Ебініс.

Джебр так глибоко занурилася у спогади, що Річарду довелося запитати:

— Що ти бачила?

Вона виглядала так, немов забула, про що говорить. Нарешті, сковтнувши, продовжила моторошну розповідь.

— За міськими стінами я побачила десятки тисяч загиблих в битві. Наскільки вистачало очей, земля була всіяна покаліченими тілами. Багато так і загинули, збившись у групи на місці свого останнього бою. Така картина здавалася нереальною, але я вже бачила це… у своєму видінні.

— Найгірше було те, що на полі бою залишалися ще живі галейські солдати. Поранені, вони лежали тут і там серед трупів своїх товаришів, не в змозі рухатися. Деякі тихенько стогнали, вмираючи. Інші, хоч були ще живі, нічим не могли собі допомогти. Хтось потрапив у пастку, придавлений зваленим на нього фургоном. Хтось був прибитий до землі списом, що пронизав йому живіт. Бідоласі відчайдушно хотілося жити, він терпів жахливий біль, але не наважувався витягнути з себе древко, яке утримувало його на місці. У інших були переламані руки або ноги, так що вони не могли рухатися, не могли вибратися з мішанини каменів, людських і кінських трупів. Колишнє поле бою постійно патрулювали солдати Ордена. Якби я зупинилася і спробувала допомогти комусь їх тих нещасних, то негайно була б убита.

— Мені доводилося ходити від застави до застави, і обійти стороною моторошне поле смерті було неможливо. По пагорбах, де сталася остання битва, бродили сотні людей, методично збираючи розкидані там речі. Пізніше я дізналася, що ці мародери слідують за табором військ Імперського Ордена, і годуються відходами, які залишає після себе армія. Ці стерв'ятники в людському обличчі обшукують кишені вбитих солдатів, перетворюючи смерть і руйнування в джерело доходу для себе.

— Мені запам'яталася одна баба в брудній білій хустці. Вона наткнулася на ледь живого галейського солдата. З глибокої рани у нього на нозі стирчала назовні кістка, і бідолаха намагався прикрити її тремтячими руками. Чудо, що він взагалі був ще живий.