Не дуже тямковитий Джек не відчував ані страху, ані трепету від думки про те, що на нього чекає зустріч із правителем настільки величного міста. Та коли він зайшов до зали й побачив його величність Страшила на сяючому троні, оздобленому діамантами, він завмер, неймовірно здивований.

Читачу цієї книги вже відомо, хто такий Страшило, але Джек – Гарбузова Голова нічогісінько не знав про неповторного правителя Смарагдового Міста, а тому його подиву не було меж. Страшило був одягнутий у костюм тьмяно-блакитного кольору, його голова була нічим іншим, як невеликим мішком, напханим соломою, з грубо намальованими на ньому очима, вухами, носом і ротом. Одяг теж був напханий соломою, але вкрай недбало – де густо, де пусто. Руками його величності слугували рукавиці, щільно набиті ватою. Місцями із костюма його величності – з-за горловини, із штанів – стирчали жмутки соломи. Голову Страшила прикрашала золота корона, рясно всипана сяючими коштовностями, – під її вагою на лобі набігли зморшки, й вони надавали намальованому обличчю глибокодумного виразу. Певно, якби не корона, Страшило-Король був би просто Страшилом, тобто звичайним городнім опудалом – недолугим і незграбним.

Якщо Джека вразила зовнішність його величності, то й Страшила вигляд Гарбузової Голови приголомшив не менше. Пурпурові штани, червона сорочка й рожевий у білий кружечок жилет висіли на дивному відвідувачеві, як на вішаку, а на обличчі-гарбузі застигла дурнувато-щаслива посмішка.

Спочатку Страшило подумав, що гість сміється з нього, і хотів було на нього образитися. Та не випадково ж правитель Смарагдового Міста прославився мудрістю. Він уважніше придивився і помітив, що риси Джекового обличчя вирізані один раз і назавжди, тому серйозного вигляду йому вже не набрати, хоч би як сильно цього хотілося.

Протягом якогось часу два опудала мовчки розглядали одне одного. Правитель почав розмову першим. Він запитав:

– Звідки ти прийшов і яким чином ожив?

– Перепрошую, ваша величносте, – відповів Гарбузова Голова, – але я вас не розумію.

– Як то – не розумієш? – здивувався Страшило.

– Ну, я не знаю вашої мови, – пояснив Джек. – Розумієте, я іноземець, прибув із Краю Лісовиків.

– А, он воно що! – вигукнув Страшило. – Сам я розмовляю мовою жувачів, як і всі в Смарагдовому Місті. А ти, наскільки я розумію, розмовляєш мовою гарбузових голів?

– Чистісінька правда, ваша величносте, – відповів його співрозмовник, енергійно киваючи, – тому порозумітися нам, на жаль, не вдасться.

– Оце так прикрість! – засмутився Страшило. – Але нічого, пошукаємо тлумача.

– Хто такий тлумач? – запитав Джек.

– Це людина, яка розуміє одразу дві мови – мою і твою. Коли я тобі щось скажу, тлумач пояснить тобі сенс моїх слів, а коли ти мені відповіси, він перекаже, що ти маєш на увазі. Бо тлумач не лише розуміє обидві мови, а й розмовляє ними однаково легко.

– Це чудова ідея, – похвалив Джек, задоволений тим, що зі складної ситуації знайшовся такий простий вихід.

Страшило миттю наказав солдату із зеленими бакенбардами пошукати серед мешканців Смарагдового Міста когось, хто розумів би мову лісовиків, і без зволікань доправити цього мудрагеля до палацу.

Коли солдат вийшов, Страшило запропонував:

– Не хочеш поки що присісти?

– Ваша величність забули, що я їх не розумію, – відповів Гарбузова Голова. – Якщо ви пропонуєте мені присісти, зробіть якийсь знак.

Страшило зійшов із трону і підсунув крісло до Гарбузової Голови позаду. Потім він несподівано штовхнув Джека в груди, так, що той повалився на м'які подушки, склавшись при цьому з голосним стуком, наче кишеньковий ніж.

– Ти зрозумів мій знак? – ввічливо поцікавився Страшило.

– Цілком, – відповів Джек, руками повертаючи свою голову обличчям уперед. Час від часу в цьому виникала потреба, бо гарбуз надто вільно обертався на кілкові, що служив за шию.

– Робили тебе, схоже, нашвидкуруч, – зауважив Страшило, спостерігаючи за безуспішними спробами Джека розпрямити довгі ноги.

– Схоже, вас теж, ваша величносте, – була відповідь.

– Проте, зрештою, є різниця: я гнуся, але не ламаюся, а ти ламаєшся, але не гнешся.

Саме в цей момент повернувся солдат. Він привів молоденьку дівчину, дуже хорошу й скромну на вигляд. Обличчя в неї було вродливе, а очі й волосся чудесного зеленого кольору. Гарненька зелена спідниця з шовку сягала за коліна, відкриваючи зелені шовкові панчохи з вишитими стручками гороху й зелені атласні черевички, прикрашені замість бантиків або пряжок пучками салату. На пояску були вишиті листочки конюшини, ошатний маленький жакет був оздоблений смарагдами.

– Ого, то це Джелія Джемм! – вигукнув Страшило, коли дівчина ввічливо вклонилася. – Ти розумієш мову лісовиків, дорогенька?

– Так, ваша величносте, – відповіла дівчина, – адже я народилася в тому краї.

– Тоді будь нашим тлумачем, – попрохав Страшило, – і передай Гарбузовій Голові все, що я йому скажу, а мені передай усе, що він мені скаже. Ти пристаєш на таку пропозицію? – запитав правитель, повертаючись до гостя.