– Краще не придумаєш, – погодився той.

– Тоді почнемо. Запитай його, – звернувся Страшило до Джелії, – що привело його до Смарагдового Міста?

Та дівчина, пильно поглянувши на Джека, раптом сказала йому:

– Ну й дивовижне ти створіння! Хто тебе зробив?

– Хлопчик на ім'я Тіп, – відповів Джек.

– Що він каже? – поцікавився Страшило. – Мої вуха, певно, мене підводять. Що він таке сказав?

– Він сказав, що мозок вашої величності, здається, зовсім розпорошився, – сором'язливо відповіла дівчина.

Страшило закрутився на троні й заходився мацати голову обома руками.

– Певно, це неймовірне щастя – розуміти дві різні мови, – розгублено промовив він. – Ану ж бо, запитай його, дорогенька, чи він не буде проти, якщо я запроторю його до в'язниці за образу правителя Смарагдового Міста!

– Але я не ображав вас! – обурено вигукнув Джек.

– Тихше! – зупинив його Страшило. – Зачекай, доки Джелія перекладе мою промову. Нащо нам тлумач, якщо ти сам влазиш без черги?

– Добре вже, зачекаю, – понуро відповів Гарбузова Голова, попри те, що його обличчя й далі посміхалося так само весело й доброзичливо, як завжди.

– Переклади його промову, шановна.

– Його величність цікавиться, чи ти не голодний, – сказала Джелія.

– О, аніскілечки! – значно бадьоріше відповів Джек. – Тим більше, що я взагалі ніколи не їм.

– І я теж, – кивнув Страшило. – Що він каже, дорогенька?

– Він запитує, чи відомо вам, що у вас одне око більше, ніж інше, – лукаво сказала дівчина.

– Не вірте їй, ваша величносте! – вигукнув Джек.

– А я і не вірю, – спокійно відповів Страшило. Змірявши дівчину пронизливим поглядом, він запитав: – Ти справді розумієш і мову лісовиків, і мову жувачів?

– Саме так, ваша величносте, – відповіла Джелія Джемм, з усіх сил намагаючись не розсміятися в обличчя королівській персоні.

– То чому ж я сам розумію обидві мови? – поцікавився Страшило.

– Бо це одна й та сама мова! – відкрито розсміялася дівчина. – Невже ваша величність не знає, що в Країні Оз усі розмовляють однією мовою?

– Правда?! – вигукнув Страшило з явною полегкістю. – Отже, тлумач нам зовсім ні до чого!

– Це моя вина, ваша величносте, – покаявся Джек, і виглядав при цьому, треба зізнатися, досить пришелепувато. – Я чогось думав, що коли ми походимо з різних місць, то неодмінно мусимо розмовляти різними мовами.

– На майбутнє порада: не думай, – суворо попередив його Страшило. – Якщо з думанням не склалося, краще будь звичайним опудалом – теж гідне покликання.

– Буду звичайним опудалом, – погодився Джек.

– Здається мені, – вів далі Страшило вже м'якшим тоном, – що пиріг зі смачною начинкою міг вийти кращим, ніж абияка голова.

– Перепрошую, ваша величносте, іншої я собі вибрати не міг, – зітхнув Джек.

– Шкода! Втім, я теж, – доброзичливо посміхнувся Страшило. – А якщо вже ми з тобою товариші по нещастю, то давай дружити!

– Із задоволенням – від щирого серця! – зрадів Джек.

– Як? Ти маєш серце? – здивовано запитав Страшило.

– Ні, – знітився його співрозмовник, – це лише мовиться так, для красного слівця.

– Ти й сам писаний красень, – завірив його Страшило. – Красномовством я на твоєму місці не надто переймався б – адже для цього, як не крути, треба мозок, а його в тебе катма.

– Згоден! – про всяк випадок не сперечався Джек, хоча майже нічого не зрозумів.

Милостиво відпустивши Джелію Джемм і солдата із зеленими бакенбардами, його величність узяв свого нового друга за руку й повів його в двір – метати кільця в ціль.

Тіп дуже поспішав, щоб наздогнати Джека і Коня, тому майже половину шляху до Смарагдового Міста пройшов без зупинок. До цього часу він сильно зголоднів, але, на жаль, усі запаси: і сухарі, й сир – уже закінчилися.

Так він ішов собі й думав, що б це його поїсти, як раптом помітив біля узбіччя дороги дівчину. Вона сиділа на траві, вбрана, як здалося хлопчику, по-царськи розкішно: шовковий жилет смарагдово-зеленого кольору, спідниця з різнокольорових клинців: попереду блакитний, зліва жовтий, позаду червоний, а справа – фіолетовий. Ґудзики на жилеті теж були чотирьох кольорів: верхній – блакитний, потім жовтий, тоді рожевий, а нижній – фіолетовий.