– Голову! Голову! Дуже прошу, не забудь про голову! – збуджено підказував Шкеребертник.

– Але порошку лишилося зовсім трошечки, – сказав Тіп, зазираючи до коробочки, – мені здається, важливіше оживити ніжки диванів.

– Помиляєшся! – заперечив Страшило. – Голова найголовніша! А оскільки ця істота буде літати, а не ходити, ноги оживляти не обов'язково.

Із таким зауваженням Тіп погодився і висипав залишки порошку на голову Рогача.

– А тепер, – сказав він, – помовчте, я мушу вимовити заклинання.

Тіп чув, як чарівну формулу промовляла бабця Момбі, й уже оживляв сам Коня, тому досить упевнено вимовив усі три слова, щоразу супроводжуючи фразу відповідним жестом. Це була урочиста і вражаюча церемонія.

Машина здригнулася всім своїм громіздким тілом, заревіла, як зазвичай ревуть Рогачі в лісі, й шалено залопотіла всіма чотирма крильми.

Від потужного вітру, який здійнявся, Тіпа ледве не знесло з даху – добре, що він встиг ухопитися за димар. Страшило важив менше за інших, тому відлетів далеко вбік, і невідомо, де він опинився б, якби Тіп, на щастя, не встиг схопити його за ногу. Шкеребертник ліг пластом, притулився до даху і так уник біди, а Залізний Лісоруб був досить важкий і сам прислужився замість якоря для Джека – Гарбузової Голови, якого обхопив обома руками. Кінь упав від пориву вітру й тепер лежав на спині, безпорадно дриґаючи ногами.

– Я досі ніколи не чув про такі дива, – Пропищав Рогач несподівано тонким голосом, який геть не пасував до такої могутньої статури. – Іду якось лісом, раптом чую страшний грім і більше нічого не пам'ятаю. Нібито мене щось ударило, я аж подумав, що мені вже кінець. Та ж ні, помилуйтеся: живий-живісінький, та ще й маю чотири страхітливих крила й тулуб, котрого соромилась би кожна тварина, яка себе поважає. Як усе це розуміти? Поясніть, хто я тепер – Рогач чи страховидло безрідне?

На цих словах недолуге створіння смішно заворушило вусами.

– Ти – Летюча Машина, – пояснив Тіп, – а голова і справді тобі дісталася від Рогача. Це ми тебе змайстрували, і ми тебе оживили, щоб ти ніс нас у повітрі, куди ми побажаємо.

– Он воно що?! – вигукнула Летюча Машина. – Якщо я не Рогач, отже, в мені не лишилося рогачової гордості. Одна втіха: я, здається, не надто міцно збитий, а тому волею-неволею протягну недовго.

– Не кажи так, дуже прошу тебе! – закричав Залізний Лісоруб, чиє благородне серце зачепила за живе ця жалісна промова. – Ти, напевно, кепсько почуваєшся сьогодні.

– Звідки мені знати? – розгублено буркнув Рогач. – Я живу всього лише перший день: кепсько почуваюся чи добре – хіба ж розбереш так одразу? – і він задумливо помахав хвостиком-мітлою.

– Та досить уже, – став утішати його Страшило. – Не сумуй! Ми будемо для тебе добрими господарями, даю слово. Сил не пошкодуємо, аби тобі жилося добре. А ти згоден нести нас у повітрі, куди ми побажаємо?

– Напевно, – кивнув Рогач. – У повітрі мені навіть краще. А то якби довелося зіткнутися в дорозі з кимось із родини, я помер би від сорому!

– Як я тебе розумію! – співчутливо похитав головою Залізний Лісоруб.

– Втім, – Рогач раптом змінив тему розмови, – якщо подивитися на вас, люб'язні господарі, – не скажеш, що бодай хтось тут зроблений майстерніше, ніж я.

– Не вір своїм очам, – повчально промовив Шкеребертник. – Візьмімо, на приклад, мене: Вельми Збільшений і до того ж іще й Дуже Освічений.

– Це ж треба, – буркнув Рогач, втім, не надто вражений.

– Мій мозок – рідкісного виду, – нібито між іншим зазначив Страшило, – це всім відомо.

– Та невже? – похитав головою Рогач.

– Ну, а в мене, хоча я сам залізний, – заявив Залізний Лісоруб, – найбільш благородне й любляче серце в світі.

– Радий чути, – ввічливо відповів Рогач і кахикнув.

– Раджу придивитися до моєї посмішки, – не відставав від решти Джек – Гарбузова Голова, – вона ані на мить не сходить із мого обличчя!

– Semper idem, – поважно промовив Шкеребертник, – що в перекладі з латини означає «завжди однаковий».

Рогач незграбно повернувся і спантеличено поглянув на нього.

– Я також у певному значенні унікальний, – і собі обізвався Кінь, щоб перебити незручну мовчанку, – тим більше, в інших речах нічим особливим не відзначаюся.

– Якщо чесно, мені дуже лестить мати таких виняткових господарів, – зізнався Рогач. – Сам я, на жаль, похвалитися нічим не можу.

– Зачекай, – підбадьорив його Страшило. – Пізнати себе – справа не з легких, тут і місяця забракне, скажу з власного досвіду. До того ж ми старші за тебе, врахуй цей факт. Але ж ми поспішаємо, – додав він, звертаючись до решти. – Займаймо свої місця – і вирушаймо!