– Треба пройти через ці загадкові землі, – сказала Дороті, – не будемо відхилятися від нашого напрямку.

Вони рушили Порцеляновим Краєм, і перша, хто потрапив їм на очі, – це порцелянова доярка, яка доїла порцелянову корову. Коли вони наблизилися, корова ні з того ні з сього брикнула ногою й перекинула ослінчик, відро та доярку, й вони з гуркотом повалилися на порцелянову підлогу.

Дороті з жахом помітила, що в корови відламалася нога, відро перетворилися на черепки, а в бідолашної доярки на лівому лікті пішла тріщина.

– Дивіться, що ви наробили! – сердито крикнула їм дівчина. – Моя корова зламала собі ногу, і тепер треба вести бідненьку до майстерні, щоб там її полагодили. Навіщо ви тут гуляєте і корів лякаєте?

– Перепрошуємо, – засоромлено сказала Дороті. – Не ображайтеся на нас, будь ласка.

Та порцелянова дівчина була така невдоволена, що навіть не мала наміру відповідати. Вона, набурмосившись, підібрала ногу й повела геть корову, що незграбно накульгувала на своїх трьох цілих ногах. Дівчина йшла та раз у раз озиралася, кидаючи через плече обурені погляди, і притискала до боку пошкоджений лікоть.

Цей випадок дуже засмутив Дороті. Лісоруб теж занепокоївся:

– Нам треба бути тут дуже уважними, – сказав він, – бо ми розіб'ємо весь цей симпатичний порцеляновий народець.

Трошки згодом їм трапилася вишукано вбрана принцеса, яка, побачивши подорожніх, зупинилася, немов укопана. Потім вона спробувала врятуватися втечею. Дороті хотіла роздивитися її якомога краще, тому побігла слідом, але порцелянове створіннячко закричало щодуху:

– Не треба! Не треба!

В її голосі був такий переляк, що Дороті зупинилася і запитала:

– Чому ви мене так злякалися?

Принцеса пробігла ще трошки, тоді спинилася на безпечній відстані й перевела дух.

– Бо коли я біжу, то можу послизнутися, впасти й розбитися.

– А хіба вас не можна полагодити?

– Можна, звісно, але після ремонту я вже не буду такою вродливою.

– Мабуть, ви маєте рацію, – погодилася Дороті.

– Он іде містер Джокер, один із наших блазнів, – сказала принцеса. – О, його хлібом не годуй, дай постояти на голові. Він падав і розбивався так часто, що, певно, вже складається з тисячі шматочків, з'єднаних клеєм. Вродливим його ніяк не назвеш. От, подивіться самі.

Справді, до них наближався веселий маленький блазень у яскравому червоно-жовто-зеленому вбранні. Дороті помітила, що він увесь вкритий тріщинами. Це означало, що його багато разів ремонтували.

Блазень надув щоки, запхав руки до кишень, хитнув головою в бік Дороті і промовив жартівливим голосом:

– Припиніть це! – суворо наказала принцеса. – Хіба ви не бачите, що це чужинці? До них треба ставитися з повагою.

– Підкреслю повагу – почну я розвагу! – закричав блазень і став на голову.

– Не ображайтеся на містера Джокера, – звернулася до подорожніх принцеса, – після цих розбивань у нього не все гаразд із головою. Буває, він поводиться мов божевільний.

– Я на нього зовсім не ображаюся, – відповіла Дороті. – Але ви така вродлива і так мені подобаєтеся, що я б із задоволенням узяла вас із собою в Канзас і поставила на камінну поличку в будинку дядька Генрі та тітоньки Ем. Ви не проти? Я можу покласти вас до кошика.

– Це мене дуже засмутило б, – зізналася принцеса. – У нашому краї ми живемо, як нам заманеться, гуляємо і розмовляємо скільки хочемо. Та якщо хтось забирає нас звідси, ми одразу кам'яніємо і можемо тільки стояти нерухомо, як прикраси. Звісно, від нас ніхто іншого й не чекає, коли ставить на поличку, етажерку чи столик у вітальні, та все ж жити тут значно приємніше, ніж у ваших країнах.

– Мені не хотілося б робити вас нещасною, – сказала Дороті, – тому прощавайте!

Друзі обережно пройшли Порцеляновий Край. Маленькі люди і тварини намагалися не крутитися в них під ногами, щоб не було нещасних випадків, і десь через годину мандрівники вдало минули всю країну та підійшли до ще однієї порцелянової стіни. Вона виявилася не такою високою, і друзі використали спину Лева як підставку і змогли перелізти через стіну. Потім Лев сам пригнувся і стрибнув. На стіну від потрапив, але у стрибку махнув хвостом, зачепив церкву– вона впала і розбилася на друзки.

– Недобре вийшло, – зауважила Дороті. – Та принаймні ми не завдали цим людям більших збитків, ніж відбита нога корови і церква. Яке ж тут усе крихке!