– Куди летимо? – запитав Тіп, умощуючись на м'якому сидінні дивана й допомагаючи залізти Гарбузовій Голові.

– Повелительку південного краю звати Глінда, – пробелькотів Страшило, коли із чималими зусиллями вилазив на Машину. – Летімо до неї, попросимо поради.

– Оце так ідея! – підтримав друга Лісоруб. Він підсадив Шкеребертника, а потім закинув Коня на заднє сидіння.

– Глінду я знаю добре – вона нас не покине в біді.

– Усі готові? – запитав хлопчик.

– Готові! – за всіх відповів Залізний Лісоруб, сідаючи біля Страшила.

– Тоді, – звернувся Тіп до Рогача, – будь ласкавий, неси нас на південь і лети так, щоб не зачіпати дерева й дахи, але не надто високо, щоб у мене голова не крутилася.

– Готовий виконувати! – відповів Рогач.

Він змахнув усіма чотирма крилами і піднявся у повітря. Мандрівники щосили вчепилися в спинки й боки диванів. А Рогач розвернувся на південь і поплив у повітрі стрімко й велично.

– Який пейзаж! – глибокодумно завважив учений Шкеребертник. – Я би сказав – дуже витончено картинний!

– Знайшов час шукати картинки! – пирхнув Страшило. – Тримайся міцніше, щоб не вилетіти. Машину неабияк хитає.

– А вже скоро буде сутеніти, – сказав Тіп, споглядаючи, як сонце хилиться до крайнеба. – Певно, нам варто було дочекатися ранку. Хтозна, чи може Рогач летіти в темряві.

– Особисто я цього не знаю, – відгукнувся Рогач. – Розумієте, для мене все це нове. Раніше ноги мене носили по землі, до того ж досить швидко. А тепер усі вони наче заснули.

– Так воно і є, – кивнув Тіп. – Бо ми їх не оживляли.

– Оскільки ти мав літати, – пояснив Страшило, – а не бігати.

– Бігати ми й самі можемо, – додав Шкеребертник.

– Завдання зрозумів, – відрізав Рогач. – Старатимуся як зможу.

Якийсь час вони летіли мовчки. Раптом Гарбузова Голова закрутився на місці.

– А чи знає хтось, – запитав він стривожено, – як гарбузи переносять висоту?

– Кепсько переносять, – відповів йому Шкеребертник, – особливо якщо падають із висоти. Але в такому випадку гарбуз перестає бути гарбузом, а перетворюється на гарбузове пюре.

– Невже не можна заради друга втриматися від дотепів? Я ж просив тебе! – сердито сказав Тіп, повертаючи голову до Шкеребертника.

– Просив, просив, – погодився Жук, – і я вже стільки разів утримувався, що й не порахуєш. Та що ж поробиш, слова наче циркачі, їх просто тягне піти перевертом, шкереберть, – усе для того, щоб потішити шановну публіку.

– У таких шкеребертах нема нічого шанованого, – суворо промовив Тіп.

– Невже? – Шкеребертник щиро здивувався.

– Таке треба знати, – вів далі хлопчик. – Освічених Шкеребертників на світі, може, ще не бувало, але показна шкереберть-ученість, на жаль, стара, наче світ.

Жук присоромився і на якийсь час примовк. Коли Страшило пересідав із місця на місце, то помітив на сидінні перечницю, загублену Тіпом.

– Облиш ти її, – сказав хлопчик. – У ній нічого не лишилося, навіщо вона нам?

– А точно нема нічого? – запитав Страшило, з цікавістю розглядаючи баночку.

– Ще б пак, – знизав плечима Тіп. – Я витрусив увесь порошок.

– Але в неї, здається, два дна, – раптом виявив Страшило. – Дивіться, між внутрішнім дном і зовнішнім – проміжок на два пальці.

– Дай-но подивитися, – попросив Залізний Лісоруб, забираючи коробочку із рук приятеля.

Він обстежив її з усіх боків і голосно підтвердив:

– Так і є: дно фальшиве. Що б це мало означати?

– А не можна зазирнути всередину? – запитав Тіп, якого здолала цікавість.

– Чому ж ні? Нижнє дно відкручується, – сказав Залізний Лісоруб. – Ось тільки пальці мене сьогодні погано слухаються. Прошу, спробуй ти.

Він передав перечницю Тіпу, і той легко відкрутив дно. У заглибині знайшов три срібні пігулки та охайно складений аркуш паперу. Обережно придивившись, щоб не погубити пігулки, хлопчик побачив кілька рядків, красиво виведених червоними чорнилами.

– Прочитай уголос, – попрохав Страшило.

– «Знамениті пігулки бажань доктора Піпта. Спосіб уживання: проковтни пігулку, долічи по два до сімнадцяти і загадай бажання. Воно миттю виповниться. Прохання бути обережними! Зберігати в сухому й темному місці».