– Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати...

Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую - наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.

– Ти чого, дівко, гойдаєшся?
– вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.

– Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, - вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.

– І дослухалась!
– Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів.
– Ти й сьогодні першою в школу прийшла?

– Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, - каже таємниче, а погляд її аж зоріє.
– І по гриби ми сьогодні не підемо.

– Це ж чого?

– Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.

– І ти їдеш?
– обізвався жаль у мене.

– Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.

– Ти ж скоріше приїжджай.

– Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця - скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.

І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.

День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати - і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля - до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, - краще не згадувати.

Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.

– Е?
– не вірю я.

– Поглянь у дзеркало.

І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені очі, ніс і кінчик язика, якому чогось тісно за зубами.

– То сиплються іскри?

– Ще й як!
– відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.

Від цього на материні вуста теж умощується сміх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову - та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на ній пересмішку над клямкарями: ключ - клямка, ключ - клямка!

– Тільки ж не піди, неначе рак по дріжджі, - застерігає мати, щоб я не длявся.
– Бо ти і зорі, і місяця дочекаєшся на ковзанці.

– А мені й з місяцем добре! Він такі доріжки вистеляе по льоду!
– Бачу ці доріжки й тіні верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.

– Тільки пам'ятай, що тобі за ці доріжки тато скаже.

– Мушу пам'ятати!
– безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двір - і одразу опиняюсь аж у самій середині дня!

А як тобі хороше, коли знаєш, що стоїш точнісінько посеред дня! Тоді все здається кращим і сам ніби вартнішим стаєш. А є ж такі, що й досі не відають цього і мають менше радості од світу...

Блакитний із памороззю цвіт б'є мені в очі, і вони не знають, що їм робити: чи засміятися, чи скинути кілька сльозин. З того чи якогось іншого дива-радості я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на місці, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспівав:

Пісня одразу наблизила до мене весну, і ставок із вербовою дощечкою, і Настечку над водою, і зорі у воді - усе те, в чому я живу.

"Так-так-так", - бадьоро обізвалася на пісню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи від мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб із нею щось гомоніли про життя. І що не скажеш їй, вона буде підтакувати і притиратись до тебе здоровим крилом.

Тільки, на жаль, качка вже почала старіти, і не всяка їжа йде їй на здоров'я. От якось під осінь ковтнула великого жука, а він застряг, не дійшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадійно підвелася вгору і звалилась на спину. А під пір'ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потім, заточуючись, качка підвелася, сумним оком поглянула на світ, присоромлено забилася в закуток, і цього дня не чули її бадьорого притакування...

Я дивлюсь на птицю й питаю її:

– Правда, сьогодні гарний день? Так чи не так?