– Може, не треба?
– засумнівався я.

– Чого це не треба? Пиши на здоров'я.

Я засміявся.

– Ти чого хихоньки справляєш?
– під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.

– Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я - не чув.

– Іще почуєш, - маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.

– Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?

– Політграмота.

– Політграмота? Це ж про що?

– Як тобі сказати?
– зібрав на високому чолі з півдесятка зморщок.
– Ось космографія - це наука про те, що робиться на небі, а політграмота - що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, - дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.

Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.

– Везе ж декому, - заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: - І що то за штука - політграмота? Знаєш, чи де там?

– То чом не знаю?
– відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: - Є дві найвищі науки - космографія і політграмота...

– Чим же вона найвища?

– Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "політ", тому вона і є високою наукою.

Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.

– Михайлику, це ти?!
– дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.

– І ти вже прийшла до школи?
– не знаю, що сказати їй.

– Я перша прийшла, - і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки.
– Все боялася, щоб не спізнитися.

– А може, ти хотіла всім сережки показати?

– Безсовісний, - відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: - Я тобі щось принесла. Знаєш що?

– Звідки мені знати.

Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: "Ги".

– Ти чого?
– одразу накостричився я.

– Бо щось знаю, - хитро дивиться на мене й Любу.
– От розкажу всім хлопцям.

– Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш?
– скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах.
– Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:

– Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.

Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.

– Пусти!
– раптом заскиглив Цибуля.
– Он розчавиш перо.

– А набріхувати будеш?

– Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.

Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?

Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:

– Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, - я зараз!
– Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною.
– Здогадався, що в мене?

– Де там.

– Дивись!
– і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках.
– Це твої.

– Чого ж вони мої?

– А хто рвав липовий цвіт?

– То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.

– От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.

Вагаючись, беру зошити:

– Тоді спасибі.

– Пиши на здоров'я, - точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?

– То заробила ти срібного карбованця?

– Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце - одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?

– Чого ж, підемо.

– То й добре, - чого нам боятись пустобреха...

У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.

І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю: