"Так-так-так", - радісно погоджується качка і підіймає вгору потрісканий од старості дзьоб.

Від цієї розмови навіть Обмінній стає весело, вона, мотнувши головою, ошкірює зуби і каже "Ги-ги-ги!"

"Ги-ги-ги", - обзивається у третьому дворі її молодша подруга, що саме розжилась на звіздочоле, з зовсім блакитними очима лошатко.

А от з-за дровітні, мов навіжений, вискакує блохотрус Рябко і з розгону кидає передні лапи на мої плечі. Я кулаком даю йому "бокса", він відповідає головою і лапами, і ми одразу обоє опиняємось у кучугурі: сторож - зверху, господар - знизу; від цього Рябко має більше радості, аніж я: він, жируючи, повискує, крутить хвостом, сміється, пританцьовує, ще й лізе цілуватися, а я лише боронюся від нього і снігу і ніяк не можу вивернутись зісподу: вхоплюся за сніг - м'який, вхоплюсь за Рябка - вислизає.

– Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, - чую знайомий в'їдливий голос, і він мене враз ставить на ноги.

Посеред вулиці із кужелем в руках зупинилась тітка Марійка, жінка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвітськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломі. Вона й кужіль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тітка підходить до воріт і докірливо хитає головою:

– То скажи після цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?

– А чому й не вийде?
– обтрушуючи сніг і Рябкову шерсть, дивуюсь я і не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тіточку, яка ніколи не проспить ні чужої, ні своєї грушки в попелі, а бідніших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, після того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!

– Хіба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снігу?

– Е, тіточко, а хіба ви не знаєте, що сніг надає одежинці чистоту й приємний блиск, - згадую прочитане в якомусь давньому журналі.

– Що-що?
– спочатку дивується тітка Марійка, дивиться на свій виношений, уже без блиску, сачок, а далі зневажливо відкопилює м'які, з шафранистою окантовкою губи: - Що той блиск, коли головне - міцність. Ось так треба думати, господарю!
– переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горіхових очей от-от капне весела олія.

– Чи так, чи не так - не скажу: чого не знаю, того не знаю.
– Я хочу здиміти з двору, але балакучій тіточці, в якої, кажуть, язик не має спочинку і в сні, неодмінно хочеться чимось в'їсти меншого.

– То не знаєш? Так-так. І який же після цього буде з тебе хазяїн-господар! І що ти знаєш, опріч писати-читати?
– допікає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бідних - це чужа худоба і свій батіг.

– Еге, чого я тільки не знаю!
– одразу поважнію, прикидаючи в голові, що тут мене голіруч не візьмеш.

– Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусідів.

– От лишень лічіть!
– загинаю великий палець на руці.
– Читати - вмію, писати - знаю, шарувати - теж, підгортати - так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступі - знаю і політграмоту - також. А на більше - не вистачає пальців.

Але не мої чорнилом завазькані пальці, а політграмота доконала тітку Марійку.

– А що воно таке - ця політграмота?
– запитала збентежено, усі її зморшки втихомирились, пригасли на обличчі, а з очей стекла весела олія.

– Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема ніякого часу, - переможно став на підніжку біля перелазу, вискочив з подвір'я і прихапком зашумів снігами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред біло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в піжмурки: зиркне собі на нього - і сховається за хмару, і знову зирк - ага, не знайшов мене! "Стук-стук-стук"!..

Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червоній шапочці. Він, трудяга, вчепився ніжками в нашу стару грушу і так вибиває в барабан, мов запрошує всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики і осипає на землю, на дятла і на його шапочку волохату паморозь.

Чи ж знаєте ви, що наша груша - не просто собі груша, а шматочок історії? Це так вирішили в школі всі вчителі, а їх у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Двоє із них навіть у газеті друкуються: той, що підписується вигаданим прізвищем, - пише весело, а той, що під своїм, - тільки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу. І тепер я теж іншими очима дивлюся на неї, і на її цвіт, і на плід і навіть люблю інколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як ворушиться під нею сік і недалека минувшина, що найбільше стоїть мені в очах червоним козацтвом...

Хіба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у червоній пшениці зчепилися смерть і життя! Тут у передостанніх корчах шматок старого, прибулого з Європи, світу стявся з червоними козаками. Над клубками коней і людських тіл висвистували, злітали шаблі, біля сердець і в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалічені коні, стогнали, кликали матерів і найгіршими словами лаяли матерів поранені, і під копитами хрустіли кості.

З гарячих соняшників, з рожевих гречок і червоних пшениць бій перекинувся в село, корчами людських тіл вклублювався у вулиці й вулички. І тут, коло тинів, коло білих хаток, побіля вуликів і вишень, заточуючись, падала, підіймалась і знову падала Антанта.