– Прямо як городське!

– А чого ж, - запишався я, поправляючи меншу половину.

– Ти в ньому і на ковзанку десь-то не підеш?

– Піду.

– Е?

– Хіба воно мене родило?

– Не побоїшся замастити?

– Пусте, - кажу так, наче мені щодня доводиться ходити в обновці.
– Ти прийдеш на леваду?

– А даси ковзани?

– Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лід орати носом!

– І чого б я ото пишалась, хоча й у галіфе, - в'їла Люба і кинулась до дівчат.

Після школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. І що дивно, - ідучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усі бачили моє галіфе. Тепер я розумів Юхрима Бабенка, як йому хотілось похвалитися своєю австрійською та англійською одежиною.

Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як я. А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож?

На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. А саморобки тут зібралися такі, яких тепер уже ніде не побачиш. Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх.

Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець.

"Здоров, шибенику!" - в думках вітаюся з ним і знову шпенем та шпенем у лід - і вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набігала на очі, а вітер лишався позаду. Спробуй дожени! Тільки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!

А лід сьогодні аж виграє на скрипці, і такий він після великої відлиги чистий, що під ним видніється печаль затоплених верболозів і трави. А хіба це не радість - витягувати з нього посвист і чути в своїх ногах вітер?!

– Михайлику, Михайлику, го-ов!
– наспівне обізвався біля верб Любин голос.

Ой, яка вона гарна сьогодні в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці! Я повертаю до тих верб, яким літа вижолоблюють середину, а Люба поспішає мені назустріч.

– Іч, яка ти сьогодні!

– Яка?
– радіє, грає очима і соромиться дівчинка.

– Святешна.

– Бо ж сьогодні свят-вечір заходить. Мама навіть дала мені свою хустку. Бачиш, які на ній квіти?
– І хвалиться, і соромиться хвальби, щоб я часом не підсік її насмішкою.

Хустка справди гарна: на чорній основі, мов на шматку селянської долі, так зацвіли червоні квіти, що за ними і не видно темної печалі.

– Тітка Василина теж запиналась нею, коли їздила співати в театр. Ой, їй так плескали в долоні, так плескали, навіть у газеті в цій хустці надрукували.

– У цій?
– одразу дорожчою і чарівною стає для мене ця хустка, що стільки вбрала в себе вогнів і очей.

– У цій самій. Дивовиддя, а не хустка.

– А як тепер тітчин дядько?

– Спочатку потай журився, а тепер потай пишається і таку любов показує, якої навіть за парубкування не було. А дехто під'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?

– Тільки не впади.

На це Люба махнула рукою і розважливо сказала:

– Хіба обійдешся без цього?

Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лід, а ноги її одразу пішли врозтіч.

– Ти б їх мотузочком спутала, - вкусив я, а Люба, замість відповіді, показала кінчик язика. Побачивши його, я засміявся.

– Ти чого?
– здивувалася дівчинка.

– У тебе і язик темний, як обличчя, а я й не помічав цього.

– Хі-хі-хі, - злетіла з ковзанів Люба й вхопилась обома руками за живіт.
– Втішився, пустомолот!

– Чого це я пустомолот?

– А чого видумав таке?

– Хіба я винен, що в тебе язик чорний?

– Це ми сьогодні їли парені чорниці, - І в усіх, навіть у тата, почорніли язики, наче в сажотрусів. Навчиш мене трохи їздити?

– Поїдемо далі, - з опаскою поглянув на те місце, де коловротилась школярня: не дуже хотілося, щоб тебе підняли на глузи.

– Можна й далі.

Поміж вербами і верболозами я на ковзанах помчав до тієї Ведмежої долини, де побіля містка самотіє хутірець-однохатка і де ми колись з дідом знаходили в'юнячі й карасині місця... Ех, діду, діду, хто мені тепер збудує вітряка, хто посадить біля його крил молодого лебеденка?

Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дідом спіймали найбільшого щупака. Тут лід був такий тоненький, що чулося, як під ним стиха жебоніла і пересварювалась із берегом вода. А на березі, неначе сивочубі діди, стояли засніжені стіжки; перехоплюючи сонце і вітер, вони тихо-тихо бриніли і струшували сльози на сніг.