– Ой смутку мій, а я, дурна, в темені і не добрала, що це з твоїх штанців облізла бузина!
– Навколо тітчиної голови застрибали квіти, вона сама стала схожою на квітку, а в очах її набилося стільки радості, що вона почала стікати сльозою.

– Ну, чого ви, тіточко, плачете?

– Бо стільки через тебе страху і жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти, шибеник. Де тільки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?

– Чую, тіточко!
– аж нагнув голову, прислухаючись до них.

– Ану, давай розтирати разом, щоб і мороз, і трясця, і застуда заразом утікали з ніг. Чекай, я їх ще святковою горілочкою витру. Від неї запищиш у мене, як в'юн.

І справді, я попискував, наче в'юн, а тітка після розтирання ще й щипнула мене:

– Щоб ходив здоровий і не журився!

Потім вона кинула мені кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину, сорочку і галіфе, не забуваючи й на тісто поглянути, і метнутися до печі, і набрати в праску вугілля, і з бортяниці внести меду і з ним у руках насваритися на куріпку, що почала добиратися до куті.

А куріпка одним оком поглянула на тітку Оляну, проспівала:

"Чир-хик" - І розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче тінь, увійшов дядько Сергій, який мав темне переспіле волосся, темні важкі очі, темну душу і срібний янгольський голос... Мені й досі дивно, як такий голос, що у церкві підіймався до самого бога, не міг пом'якшити дядькової злоби чи змити кіпоть із серця.

Дядько Сергій, не вітаючись, обнишпорив очима всю хату й присів перед куріпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула під ліжко.

– Гарненьке дехто має м'ясце, - подичавіли під віями звужені очі.
– Оляно, продай свої куріпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.

– Я ж сказала: і не випросиш, і не вигрозиш.

На вивернуті губи дядька Сергія лягають зневага і зверхність, він підводиться й невдоволено хмикає:

– От чого не розумію, так не розумію: і самим не їсти, і комусь не дати.

– Не все ж, Сергію, треба їсти чи жерти. Наші куріпки - дітям радість.

Тіні пробігли по обличчі дядька Сергія.

– Нема тепер радості на світі, - починає міряти хату порепаними чобітьми.
– Нема, і не скоро буде.

– Не каркай, лиховісний!
– розпашілась темними рум'янцями тітка Оляна.
– Від тебе й хата потінявіла.

– Ще раз підведи її глиною, - не дуже й сердячись, кидає похмурець.
– А де ж твій господар?

– У лісі.

– І перед свят-вечором у лісі?
– дивується вузький недобрий вид дядька Сергія. Тут він помічає мене й витріщується: - Вигріваєш злиднів на своїй печі?

– Все зле на тебе, некликаний! І нюшить, і нюшить чогось!
– обурилась тітка Оляна.
– Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш ворогувати з дитиною?

– А що, христосуватись накажеш із ним?
– змірює мене таким оком, наче в ньому днювала і ночувала сама злоба.

– Іди, тумануватий, на три вихори! Тобі тільки, бачу, хвоста бракує.

– Зашкварчала, наче яєчня на сковороді. От уже маю рідню!..
– Натягує на сторчкуваті брови шапку, гордо виносить із оселі порепані шкарбани й так хряскає дверима, що на долівку сиплеться біління.

– Ох і чоловік! Щоб тобі в душі було пусто, - з гіркістю і жалем говорить услід братові тітка Оляна.
– Ви, діти, не зважайте - не на ньому тримається день.

З розмов дядька Себастіяна і тата я знаю, що ніч тримається на таких, як дядько Сергій... Правда, він притихне згодом, пригне голову і душу, щоб потім підняти їх над людським горем у страшні часи.

В революцію ж дядько Сергій потай водився із бандитами, хоча сам і не був у банді. Від них він мав грабоване добро, а їм постачав харчування і самогон.

Одного разу червоні козаки накрили його з бандитами і лісами повели на Летичів. І чи то з переляку, чи з туги дядько Сергій заспівав. Коли закінчилась пісня, до нього під'їхав немолодий командир і наказав:

– Іди додому!

– Як додому?
– не повірив дядько Сергій.

– Ногами... Отакий голос мати - із бандитами водитись! Співав їм, тепер співай людям!

Того ж дня дядько Сергій опинився дома, відлежався у клуні, а другого ранку вже з насмішкою розповідав сусідам про свою пригоду:

– Тільки подумати: заспівав пісню - і червоні уневинили мене. Я думав: у них очі на камінних підмурках, а вони - на вологому місці... Обманював я очі жінок, обманув і нової власті...

В хаті стало тихіше. Тітка Оляна мовчки почала роздмухувати праску, потім пальцем торкнулася її споду, і от уже моє галіфе аж зашипіло і запарувало, - іще одна напасть відлягла мені від серця.

– Ти не журишся?
– через якийсь час заглянула на піч тітка Оляна й подала мені одежинку.