Шрифт:
– Ні.
– А обідати будеш?
– Ні.
– Чого так запишався? Не зважай на чиїсь теревені - вони весь вік чіпляються до живого. Любо, давай ложки!
І хоч як я віднікувався, тітка Оляна принесла на піч полумисок з пісним борщем, в якому серед поморщених грибів хизувалась червона перчина, і наказала:
– Їж мені й не журися.
Я глянув на Любу і засміявся.
– Ти чого, надзигльований?
– сказала тітка те саме слово, яке я чув тільки від свого дідуся.
– Ну, кажи!
– А гніватись не будете?
– О, потрібна мені така печаль. То чого?
– Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився...
– Хіба?
– спочатку здивувалась молодиця, а потім зітхнула й пояснила: - Бо що мені, як подумати, головне в світі? Щоб люди мали людяність у серці, хліб на столі і не журились...
Розділ восьмий
Я вискочив із шкоди, як горобець із проса: навіть мати не здогадалася, де сьогодні побувало моє галіфе. І хоч воно трошки посвітліло, та це не дуже велика біда: хіба в слушну хвилину не підфарбую бузиновим чорнилом? А його мені не позичати, бо ще з осені заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Після такого виробництва тато з місяць не міг налюбуватися моїми руками і все казав, що вони стали схожі на облізлих кротів.
Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило і для себе, і навіть на обмін, - уже три пера виміняв - вісімдесят шостий номер, череватеньке - ложечкою - і рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому Цибулі, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у Літині.
Мені навіть трохи смішно стає, що ні батько, ні мама, проходячи повз моє галіфе, нічого підозрілого не помічають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.
Заклопотана і варінням, і мастінням, і прибиранням, мати ткнула батькові й мені шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потім на двері й витурила нас із хати:
– Ідіть, помічники, і до першої зіроньки не приходьте мені!
– Оце маю пошану від рідної жінки, - удавано зітхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стіжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрічаються сонце й вітер: сонце надає їй полиску, а вітер мінить і мінить на ній кольори.
Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами і сіном; біля засторонків, наче військо, в два ряди стоять золоті околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобці, їм зовсім добре у нас - і їсти є що, і холод не страшний: як припече морозець, влітають у бовдур і вигріваються, скільки їм заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потім, коли вилітають на подвір'я, навіть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку?
– То як, сину?
– косує батько на полицю, де лежать пилка і сокира.
– Еге ж!
– кажу я весело, бо тато страшенно не любить ні кисліїв, ні кислого слова.
– Хай пила замінить ковзанку?
– Хай!
– безтурботно кажу, зиркаю на більшу галіфину й чавлю у собі посмішку.
– Молодця!
– хвалить тато й наводить на мене очі - бдне примружене, з приплющеними бісиками, а друге з бісиками на повний зріст. Коли батько ось так погляне на когось, то неодмінно чекай каверзи. Дочекався і я її. Тато по-кравецьки зміряв мене від голови до ніг, а потім з ніг до голови, зиркнув на двері й тихенько запитав: - А злякався дуже?
– Злякався? Коли?
– Уже й забувся?
– Ви про що?
– Про те, як ти в ополонку вскочив.
– То ви знаєте?
– несамохіть вирвалося в мене. Я з переляку внімів, знітився і облизав уста, що одразу ж посмагли.
– Та знаю... Ну, чого став як мурований?
– Тато обома руками охопив мене, одірвав од току й притулив до себе.
– Шануйся, шибенику, шануйся. Що б ми робили без тебе?
І тепер у батькових очах я побачив не бісики, а зажуру й теплінь.
– Ой таточку!..
– Ну, що?
– сумно спитав і торкнувся устами моєї брови, отої, що все забирається на чоло.
– Нічого, - ледь прошепотів і з вдячністю тісніше притулився до батькових грудей. Я хотів щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов таких слів і тільки зітхнув.
– Ніщо в тебе не болить?
– Ні, таточку...
– У чоботях не квакають жабенята?
– О, звідки їм узятися взимку?
– не второпав я зопалу.
– Питаю, чи не мокрі ноги, бо їх треба тримати в теплі.
– Не мокрі... А мама знає про це?
– Не знає. А то було б нам сліз і на свят-вечір, і на різдво. Шануйся ж тепер на своїх ковзанках... Постараємось мамі на дровця?
– ставить мене на землю.
– Постараємось!
– одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато бере пилку, й ми, двоє чоловіків, поважно йдемо робити ділечко... І аби ви тільки знали, як сьогодні приємно бриніла-співала пилка, а ще приємніше перегукувалась із сокирою в саду луна.
От і вечірня зіронька стрепенулась за сусідським двором, де поскрипує і поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучі дими, на вулицях стає гомін і шарудіння саней, а снігами до кожної оселі бредуть фіолети. З хатини в святешній хустці й сачку виходить мати, на її обличчі уляглись урочистість, злагода і очікування казки.