– То чого ж ти, Левку?
– знову співчутливо запитав дід діда.

– Чого? Ти ж пам'ятаєш, Вікторе, який мав я колись голос?

– Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках і дорогах, на весіллях і похоронах.

– То не жаль мені себе, не жаль років своїх, а голосу жаль... Оце зараз не вивів його вгору та й зажурився, наче когось поховав.

Себастіянів батько зітхнув, у роздумі похитав головою:

– Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так і треба, може, це теж - революція.
– і тихо попрохав сина: - Заспівай мені про ті василечки, що сходять на горі, і про той барвінок, що послався під горою.

І знову дядько Себастіян повів мелодію своїм могутнім баритоном, а горою пішов тенор Федоренка, до них приєднався підголосок колишнього міністра селянсько-бідняцької держави, в яку входило аж три села. Тільки Себастіянів батько, стоячи посеред хати, не співав; він дивився кудись у далечінь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекі літа, свої далекі василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тільки у снах.

– За тебе, Себастіяне, за тебе, людино!
– після василечків підняв чару колишній міністр, а теперішній голова комітету незаможних селян у тих селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.

– Ні, за діда Левка, за голос його, що все життя підносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь біля кендюха.

– А щоб тебе, вилупку!
– махнув рукою і вперше за вечір засміявся Себастіянів батько.

– Спасибі, Себастіяне, що уважив, бо головне в нашому ділі - душевність, а решта - все тлін, - по старості літ кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженівку і тільки опісля випив, що мав випити.

– Артист!
– показав усі зуби Федоренко, хотів так само зробити, але це в нього не вийшло. Він знову засміявся і запитав мене: - А ти артистом не думаєш бути?

– І чого тебе весь час до артистів тягне?
– здивувався дядько Стратон.

– Ой, люблю сцену, як своє життя!
– зітхнув Федоренко.
– Інколи як сядеш на ній зі своїми синами і братами, то чуєш - у рай попав, і ніяк не менше!

– А платять за це добре?
– спитав Себастіянів батько, і всі аж лягли від реготу.
– Ні, таки я піду, не хочу страмитися з вами!
– Старий знову підійшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька і жбурнув на піч.

– Побудьте ще, тату, без вас і свято скисне!

– От навіжений. І що мені робити з тобою?
– пробурчав старий, але залишився.

– О, ще хтось до нас!
– повернув голову до дверей чуткий Федоренко.

Незабаром в оселю увійшов старий гончар Демко Петрович, біля якого на ярмарку завше товпились люди. Однією рукою він притримував мішок, а в другій держав свій прославлений батіг, видовбане пужално якого було сопілкою. Це ж треба додуматись, щоб навіть у пужалні трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловік, - на його товстих вусах аж дзеленчали крижані бурульки. Привітавшись, він зірвав їх з вусів, стер наморозь з дугастих брів, бережно скинув з плеча мішок, у якому обізвалися гончарські скарби.

– Демку Петровичу, вихиліть чарочку з дороги!
– запросив господар.

– Для сугріву душі і рук не завадить, - охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвітом чарку.
– Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженівку переганяєте?

– Це запитайте Федоренка!
– засміявся дядько Стратон.
– Він з якогось весілля доп'яв такого зілля.

Демко Петрович зітхнув:

– Музика за свою роботу має веселуху, а гончар - жовч.

– Чого це ви такої сумної завели?
– здивувався дядько Себастіян.
– Хто вас зобидив?

– А будеш на свят-вечір слухати грішне?

– Та що робити? Послухаю.

– То й мотай на вус. Я, Себастіяне, дуже розумію різних і всяких, яким положено ненавидіти нас. Але ніяк не второпаю, з якої це хвороби іноді свій свого ненавидить, свій свого поїдом їсть, свій свому і дорогу, і життя вкорочує.

– Хто ж вам життя вкорочує?
– насторожилося міжбрів'я дядька Себастіяна, і насторожилось усе його обличчя, полатане вітряними лишаями.

– Ет, багато казати, та мало слухати, - хмурніють очі майстра, в яких і зараз, і довічно будуть мінитися полиски гончарських вогнів.

– Говоріть!
– наполягає дядько Себастіян.

– А я думаю: ми говоримо більше, ніж треба, та й більше, ніж треба, віримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собі мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.

– Хто ж вас ужалив?

– Не мене, а мою працю. Це навіть гірше, ніж мене. Того й притарабанився до тебе, голово!
– Демко Петрович заглянув до свого мішка, понишпорив, вийняв з нього кахлину і показав дядьку Себастіяну.
– Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.