Шрифт:
Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою повітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю. І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...
– А що це за хлопчак у тебе?
– зиркнув на мене Василь Іванович.
– Михайлик!
– одним словом відповів дядько Себастіян.
– Це часом не той, що космографію читав?
– примружився голова повітвиконкому.
– Він самий!
– То он який ти?
– дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий туманець своїх незвичних очей.
– Дуже кортить читати?
– Дуже, - ніяково кажу я.
– А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?
– І посередині трошки, - хитаю головою і не журюся.
– І що тепер читаєш?
– Ет!
– То чого запишався?
– О! Таке скажете, - починаю пекти раків.
– Як ця книжка зветься?
– "Арабська земля і Магометова віра".
– А це тобі доконче треба знати?
– і сміх закружляв навколо мене, мов танець.
То що мені залишилося робити? Теж сміятися.
– І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, - обізвався дядько Стратон.
– Біда?
– співчутливо дивиться на мене Василь Іванович.
– Не так біда, як прибідок, - одходячи, відповідаю йому.
– А читати ж хочеться?
– Аж душа болить.
– От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, - і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна.
– Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський [3]– там тепер найкраща бібліотека.
– Оце діло!
– схвально кивнув головою дядько Себастіян і весело зирнув на мене.
– Там книжок - море!
– Ой!
– несамохіть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всі засміялись, навіть Себастіянів батько приязно похитав журною головою.
3
Тепер Майдан-Курилівський, Хмельницького району, Вінницької області
А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.
Я все косував на веселі розгонисті літери, що так підхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, і мене обсипало чи іскрами, чи то зорями. Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику!
– Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся!
– націлив на мене Василь Іванович насочені усміхом губи, вирвав аркушик з книжки і подав дядьку Себастіяну.
– Вчися, виходь у люди!
Весілля заграло в моїх вухах і душі, я зовсім притихаю, прислухаюся до нього, далі переводжу погляд з дядька Себастіяна на людей, а вони нахиляють до мене осміхнені, розквітлі очі. І тільки Себастіянів батько чогось зітхає.
А в цей час під вікнами загупали кроки, засвітилось, закружляло мальоване в образі дівчини сонце, і вечір забринів молодими голосами:
То не з моря тумани, То із коней пара...Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стріли падають, як дрібен дощик, а мечі блищать, мов сонце у хмарі?!
І колядки, і тихий Дунай, що виплив із них, і вершники над Дунаєм, і пара з коней, і струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'їхались гості, коли дядько Себастіян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською ковдрою...
Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобіт і чудернацький сміх. Коли я розплющив очі, біля порога рівно стояла немолода засмучена жінка, а коло неї висяював хромовими чобітьми веселолиций міліціонер, до якого прилипло дивовижне прізвисько - Хвірточка, і тільки через те, що він навчився гримати на людей: "Закрий мені хвірточку" або "Відкрий мені хвірточку".
З його рота зараз виривався клекіт, хрип і щось подібне на шипіння гусака, - все це йому разом заміняло сміх.
– Сідайте, тітко Марино. Що там скоїлося?
– заговорив до жінки дядько Себастіян.
– Ет, хай він говорить... навчився ж.
– Тітка Марина ображено стулила темні зморшкуваті уста, сіла на лаву й хрестом поклала на коліна важкі землисті руки.
– Розказуй, Василю!
Зіпсований грамофон знову захрипів у грудях міліціонера, і знову - сміху не вийшло, але це нічутінку не збентежило Василя, - все його обличчя сяяло радістю, а очі набухали веселими сльозами.