– Дивився біс у воду і тільки чорта бачив, - хмикнув дядько Стратон.

– Показуйте, чоловіче, свої фантазії!
– звернувся до гончаря Василь Іванович.

Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зітхнув і запитав голови:

– А які ж вам показувати фантазії? Возможні і невозможні, як говорить фінінспектор, чи тільки возможні?

Юхрима аж залихоманило:

– У вас знов об'явились невозможні?

Демко Петрович невинно відповів:

– І на них вистачило глини.

Юхрим всвердлив очі в гончаря:

– Не трусіть біду - обтрусите горе!

Майстер обурився, скинув старість із спини, випростався:

– Чого ти мене, копійчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те пішло, перелякаю тебе!
– він поліз до мішка і почав розкладати свої вироби на лаві. Ось у його руці з'явився лупатий, з коржастими щоками чорт; закільцювавши себе хвостом, він тримав у руці його кінець, що завершувався дулею.

Глянув Юхрим на чорта - позеленів, обурено тицьнув на нього пальцем і сказав: "О!"

Всі, крім голови повітвиконкому, засміялися.

– Юхриме, це ж зовсім твоя парсуна!
– регочучи, схопився руками за живіт Себастіянів батько.
– От аби тобі насправді випала така дуля!

Гончар намірився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку Василь Іванович.

– Заждіть, хай люди подивляться.

– А податку на чортів не буде?

– Вас не податок, а, натурально, кримінал чекає! От не я буду!
– шаленів Юхрим і все більше ставав схожим на ліпленого чорта.

Василь Іванович відмахнувся від погроз і прикипів до кахлини з качкою. Він довго-довго розглядав вироби старого майстра, потім щось згадав, нахмурився, обернувся до Юхрима:

– То хто контрреволюцію творить: він чи ти?

– Подумайте, подумайте, Василю Івановичу, що ви при масах кажете!
– розколовся на дві половини голос Юхрима - перша тихо загула, а друга закипіла, підстрибнула вгору. І навіть очі фінінспектора підвернулись, стали навскіс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмішка.
– Василю Івановичу, дорогенький, хіба ж ви не знаєте мене?

– Від сьогодні не знаю і знати не хочу!

– І ви за таку дрібницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловіка?

– А де ти навчився так зобиджати і применшувати людей?

– Ну, ви ще не знаєте мене, - сумно похитав головою Юхрим.

– Іще раз скажу: і знати не хочу тебе.

– То чого так швидко?
– Юхрим схрестив руки на грудях і посміхнувся, мов змія. Тепер він уже не боявся нікого.
– Я, натурально, розумію: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рішення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глині, - вона слизька, - тицьнув пальцем на кахлину з качкою.

– Іди, слизький, звідси!
– бліднучи, стишив голос Василь Іванович.
– Завтра ж передаси свої справи.

– Не маєте права! Я, натурально, державну копійку оберігаю!
– вискнув Юхрим.

– А нам треба оберігати державу від таких бовдурів!

– Я і про це скажу вищестоящим інстанціям! Я свого не подарую!

– Відчиняй двері!
– підвівся з-за столу дядько Стратон, і Юхрим одразу вискочив з хати.

– Оце кому-кому, а мені дістанеться, - зажурено сказала тітка Христина, перезирнулася з дядьком Себастіяном, покосувала на стіл та й пішла порядкувати до мисника.

– За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб ваші твори і в столиці порадували людей!
– чаркується з гончарем Василь Іванович.

– Спасибі.

– Христино, бери чарку!
– наказав дядько Себастіян.

– Маю клопоту й без неї.

– Чого це не повну налили їй?

– Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, - тітка Христина торкнулась рукою до щік, на яких і досі бунтувались рум'янці.

– За твоє здоров'я, Христе.

– За ваше, люди добрі, - і молодиця втерла очі.

– Ти чого?

Тітка Христина довірливо й сумно поглянула на Себастіяна:

– Послухались вуха його язика, а тепер горя і відром не винесеш. Аякже!..

– І де мої очі були, як ти дівувала?
– тихо спитав себе дядько Себастіян.

– Ой!
– тітка Христина здригнулась і самим смутком прошепотіла: - В лісах тоді були твої очі.

– І кого тепер винуватити, ліси чи себе?..

Молодиця щось тяжко відвела рукою од себе, зітхнула:

– Ет, не будем про це... Не кожен стрічає свій щедрий ранок чи щедрий вечір... Що тепер мій хитрий мацапура витворяє?..