— Ви нібито забули,— мовив я, — що в газетах уже були деякі натяки про вас.

— Про це ми вже потурбувалися,— відказав сенатор, цинічно оголюючи зуби.

— Як же,— промимрив я, — у нас все продається і купується.— я притишено зітхнув.— Нехай мені повернуть пістолет, я їду.

— А... я можу покластися на ваше слово?

— Коли ви її не вбивали, то можете. Але знайте, трупами я не спекулюю.

Сенатор потер руки і наказав:

— Віддайте йому пістолет.

Томас повернув мені «люгер», який раніше був забрав у мене, і я перевірив обойму.

— Одвезіть мене в село. Там зосталась моя машина.

— Ваша машина тут,— уточнив Томас.

— Чудове обслуговування,— зауважив я,—просто чудове...

Хотів парадними дверима вийти, але сенатор попередив :

— Сюди, Аресе, прошу вас.

Ми пройшли в сусідню кімнату. Це була бібліотека. Попереду мене йшов Томас, позаду двоє громил з похмурими фізіономіями. Звідти ми вийшли до коридора, відтак у передпокій, котрий виходив на веранду.

Біля воріт при виїзді на трасу трохи загальмував. Там стояло двоє селян — охоронці володінь сеньйора сенатора. Один із селян послужливо наблизився; мабуть, він прийняв мене за одного з тузів, які гостювали зараз у будинку.

— Сеньйорові щось потрібно? — спитав.

Я трохи помовчав, зображуючи невпевненість,— цього вимагало моє запитання:

— Ви не бачили, сеньйорита Рамірес уже виїхала?

— Сеньйор помиляється,— відказав той,— сеньйорита Рамірес сьогодні не приїздила.

Саме це мені й потрібно було знати. Подякувавши охоронцям, натиснув на газ.

За годину я вже стояв перед сенаторовим особняком на П'ятій авеніді. Молода служниця у форменому одязі попросила мене зачекати в просторому холі, доки піде за сеньйоритою.

Минуло кілька хвилин, і я почув радісний вигук Гленди:

— О, Apec! — Умисно скромне вбрання підкреслювало чарівні форми її тіла.

Я підвівся і відповів усмішкою на усмішку.

— Які аморальні міркування привели вас сюди?— її губи зобразили сміхотливу гримасу.

— Чому обов'язково аморальні? — вигукнув я.

— Не знаю. Просто у вас-бо така репутація!.. Сідайте.

Я сів проти неї й осміхнувся.

— Поміркуйте самі: я прийшов сюди тому, що лише тут зможу споглядати найчарівнішу дівчину Гавани.

— О, та ви не просто аморальний, ви розбещений тип!

— Непогана характеристика.

— Якраз для вас, дурисвіта. Очі виказують вас. Адже вам кортить дізнатися про наслідки мого розслідування.

— Даруйте, я забув, що ви вивчаєте психологію... або щось подібне. Сподіваюсь, не завдав вам утруднень...

— Ані найменших,— з піднесенням відказала вона.— Ваше запитання прозоре, як водичка,— довірчо прощебетала вона.— За винятком однієї деталі, яку я не мала змоги перевірити, все інше визначено точно. Звісно, я не знаю, чи справді Падуа давав Сусанні гроші для аукціону. Але те, що він придбав картину у Франції як весільний дарунок і що його дружина подарувала її церкві,— цілком ствердилось. Падре Ісмаель, один із організаторів торгів, категорично запевнив мене в цьому.

— А що ви мали на увазі під «неперевіреною деталлю»? Про що йдеться?

— Ніхто з тих, з ким я розмовляла, не вірить, що картина фальшива.

— Отже, можна вважати історію цієї картини правдивою?

— Я такої думки!

— Дякую, ви зробили мені величезну послугу.

Вона провела мене до дверей. А там уже не в змозі була утриматись ще від одного запитання:

— Аресе, а ви й справді не викрали картину?

— Ну звичайно ж, ні! — вигукнув я. — Хіба в мене обличчя грабіжника?

Вона пирснула сміхом.

— «Розбещений тип» — це для вас занадто м'яке визначення,— сказала.

Щоб перевірити Сенаторове алібі, я знову поїхав до кварталу, де мешкала Каїта. Розмовляв з багатьма її сусідами. І всі підтвердили: приблизно в той час, коли вбили Сусанну, сенатор розмовляв з ними про переваги, які обіцяє голосування за його кандидатуру на виборах, що мають відбутися. З усього виходило, що сенатора слід викреслювати зі списку підозрюваних.

Близько десятої години вечора я приїхав у контору. Задзвонив телефон. Зняв трубку. «Коли не припините втручання в справу Сусанни, можете вважати себе мерцем; термін минає завтра». Голос був глухий — очевидно, викривлений за допомогою носовичка. Поклавши трубку, я розкинувся в кріслі й замислився. Нараз мої роздуми перебив різкий звук пострілу. Мабуть, стріляли з потужної зброї, бо в моєму кабінеті загуркотіло, як від артилерійської канонади. Здолавши миттєву розгубленість, спробував визначити, звідки стріляли. В цей момент майже водночас пролунало ще два постріли. Вони прозвучали в коридорі на моєму поверсі. Схопивши <лю-гер», я вибіг у тісний передпокій, що правив за приймальню для відвідувачів. Тієї самої миті двері з силою розчинилися. Переді мною постав Вертьєнтес. Він важко дихав і намагався щось вимовити. Очі від зусилля повилазили з орбіт. Обличчя стало біле, мов стіна, за яку він чіплявся, і в крові, що ринула з горла, захлинулись його слова. Потім в очах спалахнув невимовний жах, і він як підтятий упав на підлогу.