Перескочивши через його тіло, я визирнув за двері. Коридор був освітлений, але в ньому тихо й безлюдно, лише світловий сигнал ліфта свідчив, що вбивця втік; я прожогом кинувся слідом за ним.

Я мчав униз, перестрибуючи через кілька східців, і, засапаний, швидко досяг першого поверху. Та ліфта не було там. Добігши до підвалу, я, нарешті, втямив наміри вбивці: виходити через головний вхід небезпечно, тож він, певно, скористався тим же шляхом, що я тоді, коли прагнув захопити зненацька карлика, який стежив за моєю конторою. Хоч шансів у мене мало, все ж я спробував перекрити йому вихід із сусіднього будинку. Затиснувши в руці пістолет, я вибіг на тротуар і щодуху став оббігати будинок «Атлантик». Перехожі здивовано позирали на мене, але я не зважав на них. Ось уже й звернув до кладовища. Та пізно. Чоловічок з кумедними ніжками якраз зіткнувся з якоюсь жінкою на тротуарі; навіть не глянувши на неї, він стрімголов побіг далі, до автомобіля, що стояв на Двадцять п'ятій вулиці. Переслідувати вбивцю я вже не мав рації.

Повернувшись до контори, уважно оглянув Вертьєнтеса. Він лежав серед кімнати горілиць. Надто багато смертей довелось мені побачити, щоб відчути потребу у медичній допомозі для огляду трупа. Незважаючи на калейдоскоп вражень під час гонитви за карликом, я готовий був заприсягнути, що Вертьєнтес змінив свою позу на підлозі. Коли б я відразу звернув на це увагу, тоді, можливо... Та від того, що я побачив у наступну мить, мені перехопило дух. В одній руці у Вертьєнтеса затиснуто авторучку. Це могло означати тільки одне. Вже конаючи, Вертьєнтес силкувався написати мені, що мав розповісти, задля чого й прийшов. Пальці ж другої руки міцно скоцюрблені. Я розціпив їх і витяг аркушик паперу. Та прочитати не встиг: з коридора гучно застукали в двері. Я похапцем сховав аркушик. Не встиг підвестись, як пружина дверей зарипіла, і на порозі з'явився поліцейський агент.

Хвилин за тридцять прибув Гастон; на його поораному обличчі прозирала сардонічна посмішка, а погляд очей перестрибував з мене на Вертьєнтеса і навпаки. Потім він зайшов до кімнати, супроводжуваний незмінним сержантом Гонсалесом. Обоє схилились над мертвим. Ніхто не вимовив і слова. Чути було тільки легкий скрегіт пружин від двигтіння дверних стулок.

Гастон з професійним спокоєм обслідував труп. Витяг Вертьєнтесові документи і нібито лишився не-задоволений. Кінчиками пальців помацав тонку муслінову тканину піджака вбитого і зробив гримасу. Відтак звів погляд на мене і, суворо насупивши брови, запитав:

— Хто це?

Мене розбирав сміх. Лейтенант поліції удає, що буцімто не знає одного з найбільших пройд серед ділків грального бізнесу.

— Невже не впізнаєте? — відказав йому з єхидством.— Це ж Вертьєнтес, власник казино.

Він ухопив прихований сенс мого запитання. Я всміхнувся, нехтуючи його загрозливий погляд.

Всі знали, що гру в рулетку заборонено. Та нікого з них це не обходило. Кожен або майже кожен поліцейський чин одержував свій хабар, залежно від свого становища на ієрархічній скалі. Ніхто не лишався осторонь, рулетка працювала на всіх.

Протявши мене поглядом, знов зайнявся мерцем. Ось він повернув труп. На Гастоновому обличчі з'явилась нова гримаса: у Вертьєнтеса на спині зяяло три акуратненькі дірки.

— Непогана робота, Аресе,— оголосив він, весело осміхаючись. Потім підвів голову і позирнув на свого підлеглого,— Агов, Гонсалес! Як на ваш погляд? Хороша робота — хіба не так?

— Саме так,— визнав той,- Гадаю, що цього разу сеньйорові Аресу доведеться багато про що давати нам пояснення.

— Либонь, так,— згодився Гастон, допитливо вдивляючись у мене,- Але ліпше б нам пройти до кабінету, як ви гадаєте, Аресе?

Я стенув плечима. Ці поліцейські нишпорки стояли на хибному шляху, хоч вони це й знали. Однак чи то вони вважали мене за дурня, чи, може,— ще гірше... Я все ж розплився в посмішці.

— Як зволите,— мовив їм. Відчинив двері й пропустив їх поперед себе.

Гастон, увійшовши, присів на стільці біля письмового столу. Коло нього Гонсалес. Я плюхнувся в крісло і став чекати. Вони не зводили з мене очей. Я ж спокійненько закурив, продовжуючи вичікувати.

— Нам хочеться вислухати вашу розповідь, Аресе,— вимовив Гастон, не припиняючи свердлити мене поглядом.—Сподіваюсь, ви не вважаєте, що ми маємо намір цілісіньку ніч відбути тут у вашій конторі, га?

— Господи! — вигукнув я, невдоволено зморщуючись.— Та невже ви насправді гадаєте, що я вбив цього типа? — Я витяг свій пістолет і простяг їм.— Хіба тут є сліди, що з нього щойно стріляли? — Гастон понюхав дуло «люгера», потім поклав його на стіл.

— Це ні про що не свідчить,— промимрив він,— адже ви могли скористатися іншою зброєю.

— Звісно, міг! — погодився я.—Але ж не скористався. Обшукайте контору, якщо бажаєте. Ви знайдете ще зброю, але з неї я також не стріляв.

— І все-таки, що ж означає цей мрець біля ваших дверей, Аресе? — спитав Гонсалес.

— Він був одним із Сусанниних коханців, — пояснив я. — Коли мені пришили те вбивство, я допитував його; але він мав бездоганне алібі. Я вже й забув про нього і раптом побачив його в дверях, продірявленого, мов решето. Схоже на те, що він прагнув про щось повідомити мене, але так і не встиг. Я переслідував його вбивцю до самої Двадцять п'ятої вулиці, але там він вислизнув од мене: на нього чекав автомобіль.

Гонсалес сумнівно скривився.

— А який вигляд мав убивця? — запитав він.— Гадаю, ви зможете дати нам його опис...