Він стомлено й повільно підійшов до сейфа і неквапливо почав його замикати. Воронцова старанно протирала скельця окулярів та ховала їх у футляр. А я? Я не знав, що робити. Мовчав. Бентежне відчуття провини перед зайнятими людьми почало опановувати мене. Марно забирав час… У думці я переглянув усі дні, що їх я провів у Ченську. Навіщо я приходив з букетом квітів до студента Бєлянкіна, якому треба було думати про заліки та екзамени? Навіщо я ось уже котрий раз відриваю професора Тарасевича від роботи, приношу якісь аркушики? Навіщо через мене примусили друкарку терміново друкувати замість програм і наказів якісь ребуси, прочитані під мікроскопом? Почуття провини й сорому вкрай стомило мене.

В інституті був ремонт. Ми йшли довгим темним коридором і зачіпали якісь відра, стояки. В дротяній сітці аж під стелею тьмяно світилася заляпана білилами електрична лампочка. Кроки лунали гучно і будили нічну тишу давно спорожнілого інституту. Я дивився на лампочку і думав: “Я зовсім як вона, ця лампочка, що світить не так, як треба. Але їй, запорошеній, заляпаній білилами, перешкодили світити неохайні малярі і недбайлива прибиральниця. А мені? Хто заважає мені жити як треба? Я сам. Тільки я”.

Ми вийшли з інституту і почали прощатися. Літня ніч була задушна, дихалося важко.

Професор Тарасевич, прощаючись, став розраджувати мене.

— Не біда, якщо вигадану вами історію про зниклого лікаря ніяк не можна пов’язати з записками, які ви знайшли. Не журіться! Історія сама по собі цікава. Лише кінця немає.

Воронцова весело труснула мою руку.

Я залишився біля дверей інституту. Намагався дати своїм думкам лад. По асфальту лунко стукотіли підбори Воронцової, впевнено і спокійно човгали підошви професора Тарасевича.

Потім з темряви долинув насмішкуватий голос Воронцової:

— Придумайте і розкажіть нам завтра ж уранці кінець цієї історії про зниклого лікаря з Ченська!

Кроки вщухли. Голоси затихли.

— А от кінець і придумати не можна, — почув я поруч себе чийсь тихий, старечий голос. — Лікар Сергій Сергійович Думчев як зник, так про нього в нашому місті з тих пір ні слуху ні духу…

— Хто це? Хто говорить?..

Білі завіски на вікнах заснули, побіліли, засріблилися: місяць уповні стояв над містом. Тіні парканів, дахів, кранів новобудов, дерев спали на бруківці у найнесподіваніших положеннях. А моя тінь переміщалася, металася — то зникала, то знову з’являлась: я йшов — шукав будинок з башточкою.

Будинок з башточкою?

Так!

Почувши у темряві, що лікаря, який колись зник, прозивали Сергій Сергійович Думчев, я здригнувся з несподіванки, спантеличення, подиву, а потім, отямившись, вигукнув:

— Хто це? Хто говорить?

— Це я, Андрій Варфоломійович, сторож інститутський. Як прийшов чергувати, так стільця виніс сюди. Ніч тепла. Спочатку різні вальси слухав з міського парку. Потім усі ви вийшли, я кінець вашої розмови почув. Був, був такий лікар у нашому Ченську. Та от зник…

— Але як? За яких обставин? Що з ним сталося? — закидав я сторожа запитаннями.

І почув я у відповідь:

— Про це мене, шановний, не питайте. Багато тоді різних балачок було. В місті з тих часів, може, тільки двоє-троє людей лишилося. Ось, приміром, Булай Поліна Олександрівна. Віку їй вже чимало. Ну, молодша від мене років так на десять. Поговоріть з нею і багато про що від неї дізнаєтеся. Дуже симпатична особа. А в місті її колись “вічною нареченою” називали. Нібито чекала вона, чекала нареченого свого, Сергія Сергійовича Думчева, в тому самому будиночку з башточкою, з якого він І пішов, зник. Так і живе вона там до сьогоднішнього дня.

— А адреса?

— Яка там адреса! Ось коли йти звідси ліворуч, дійдете до провулка, а провулок виведе до площі, від неї бульвар іде, з бульвару повернете в другу вулицю — знову ліворуч. З цієї вулиці, вважай, третій провулок праворуч. Так от у цьому провулку, з правого боку, четвертий будинок від рогу після паркану. Будинок з башточкою. Але як би вам це краще пояснити — з мезонінчиком таким. А навколо мезонінчика — балкончик. Малесенький, з бильцями.

— А як називається провулок?

— Раніше Верхньотроїцьким називався, а зараз не знаю. Та ви й так знайдете. Як я сказав, так і йдіть… Та навіщо ж, шановний, уночі людей турбувати? — крикнув мені навздогін Андрій Варфоломійович, побачивши, що я кинувся ліворуч, до провулка.