Тому, згадуючи їхні родинні відносини , я зрозуміла, чому подруга так раділа, що вони просто підуть на побачення.

– Іванка, – покликала я подругу, коли та знову повернулась до робочого місця.

– Ну що? Знову будеш із мене знущатись?

– Звісно ж ні. Якщо чесно, я дуже рада, що це так ощасливило тебе.

– Справді? Дякую тобі. Це дуже приємно чути.

– То що? Мені тепер треба йти до тебе та допомагати збиратись на побачення,як це було раніше?

Спогади затьмарили наші з подругою думки, і ми залились щирим сміхом.

– Що вас так розвеселило? – звернувся до нас, з посмішкою на обличчі, мій сусід по парті Ерік. – Може ви й мені хочете розповісти?

Ерік – шатен із чарівливими зеленими очима. Він грає в нашій юнацькій команді з футболу. На зріст він, мабуть, не вищий за мене, проте у спорті досяг неабияких успіхів. Ми з ним познайомились ще задовго до школи: у дитсадочку, де працювала моя мама. Ерік – найкращий друг мого братика, тому діставати вони мене люблять разом.

– То ви розкажете, що ж сталося?

– Вибач, та ти не зрозумієш. Це наше: дівоче, – Іванка підтримала розмову.

– Ну добре, – засмутився трохи Ерік, проте відразу ж продовжив. – До речі, ви йдете до Адама на вечірку?

«Ех, знову ці розмови про вечірку. Як же мені від неї відмовитись…»

– Я не можу піти, ти ж знаєш, – перша відповіла Іванка.

– Не розумію, чому твої батьки такі суворі? – запитав Ерік.

– Вони не суворі, просто в нашій сім’ї так прийнято: все як у аристократів.

Це була цілковита правда. Родина Іванки належала до найбагатших людей нашого міста. Усе, пов’язане з ними, носило королівські ознаки, усе, окрім одного: Іванки. Вона аж ніяк не вписувалась у їхній аристократичний світ. Іванка ходила у звичайних прямих джинсах, футболках великих розмірів та хлоп’ячих картатих рубашках. Копиця неслухняного кучерявого волосся русявого кольору також не вписувалося в образ принцеси, який так хотіли бачити батьки.

Щодо виховання, родина подруги була не дуже вимоглива. Єдине, що непокоїло батьків Іванки, були її друзі та все оточення загалом.

У моїй сім’ї ніколи не було натяку на аристократизм, проте чомусь все ж таки у родині Іванки мене сприймали як принцесу. Мабуть, у цьому відіграли роль мій спокійний характер та обміркована поведінка.

Загалом, батьки Іванки намагались вберегти ї від небажаного оточення, тому на всілякі там вечірки не відпускали. Саме через небажання йти на них самій, без подруги, я ще не була на жодній із «незабутніх вечірок»(так їх люблять називати Адам та Ерік).

– А ти як, Емма?- звернувся до мене сусід. – Підеш на вечірку?

– Не знаю, чесно. По-перше,я ще навіть не запитувала у батьків, а по-друге, мені щось не зовсім хочеться туди йти: не любитель я таких заходів.

– Так, перша-друга парта, що у вас там за балачки?

«Ну от і вчитель об’явився…»

– Вибачте, будь ласка, – відповіла я на зауваження.

– Добре. Хто хоче розказати мені про… – далі я вже не слухала розповідь вчителя; тепер мої думки були зайняті іншим:вечірка.

«Може й справді хлопці праві і я повинна дізнатись чому ці «незабутні вечірки» користуються такою популярністю?»

Найцікавіше,що приводу для проводження вечірок не було: просто у восьмому класі 15-го листопада батьки Адама вирішили зустрітись із давніми друзями, і мій братик, користуючись можливістю, влаштував свою першу вечірку. Тепер вона відбувається кожного року саме в листопаді, 15-го числа.

«Блін, сьогодні вже 13-е. Ну чому не можна зупинити час і дати мені можливість ще трохи подумати?

Нарешті продзвенів дзвоник із останнього уроку і тепер можна піти додому, де ніхто не буде нагадувати про цю ненависну вечірку…Ой, ледве не забула, треба ще зайти до бібліотеки.»

Попрощавшись із Іванкою, я направилась до бібліотеки, що знаходилась від школи у п’яти хвилинах ходьби.