– Ну то чому ти відразу не сказав? Ходімо тоді скоріш до мене додому, – сказала я і прискорила свій рух.

– До тебе?

«Ну і чому він так здивувався?»

– Так, до мене; нам ще десь хвилин п’ять ходьби залишилось.

– Але ж…ну там…батьки.

«Він що боїться йти до мене додому?»

– Ти що, злякався гніву моїх батьків, що я привела додому хлопця?

– Ну, вони, мабуть, будуть не дуже раді мене бачити.

– Ні, ти не знаєш їх: вони зрадіють, що я привела додому ще когось окрім Іванки.

«Ну і чому він завмер і ображено дивиться на мене? Я сказала щось не так?»

– Іванко – це твій хлопець, так?

«Оу, то він подумав, що Іванка – хлопець.»

– Ну і чому ти смієшся? – не витримав моєї поведінки хлопець.

– Ну взагалі-то, мені не подобаються дівчата.

– При чому тут це?

«Ой, щось він починає злитись. Треба вже сказати йому.»

– А при тому, що Іванка – дівчина, і ні, вона мені не хлопець, а подруга.

«Тепер і Антон посміхається.»

– Вибач.

– За що? Нічого страшного. До речі, ось і мій будинок.

– Ти впевнена, що мені варто заходити? Може я краще тебе на вулиці почекаю?

– Пішли вже, – почала підштовхувати я Фелікса до вже відчиненої мною хвіртки.

Коли ми підійшли до дверей я гукнула маму:

– Мам? Ти вдома?

– Так, зайчик.

«Ну і чому він посміхається? Сподобалось як мене мама називає чи що?»

– Ти не проти, що я прийшла не сама?

– Звісно ж ні. Ти нарешті змусила Іванну прийти до нас? Так давно її вже в нас не було.

– Можеш заходити, – прошепотіла я Антоші.

– Але ж твоя мам не дала згоди.

– Давай, не бійся; пішли.

«Мама ж його не прогонить?»

– Ні, мам, я не з Іванкою. То ти не проти, якщо ми зайдемо?

– Заходьте, звісно ж. А з ким же тоді ти?

– Ходімо, – звернулася я до Фелікса.

– Привіт, сонечко, – посміхаючись сказала мама.

– Привіт. Познайомся: це Антон, проте його краще називати Феліксом.

– Ну що ж, добре. Повністю моє ім’я звучить Маргарита, проте мене можна звати просто Рита.

– Приємно з вами познайомитись, – сором’язливо промовив Антон.

– До речі, доню, де ти знайшла такого миленького красеня?

«Здається, Антоша почервонішав.»

– Він нещодавно переїхав сюди і тепер ходить до нашої школи.

– Ну що ж, було приємно з тобою познайомитись, Фелікс.

«Мама не зводить погляду з хлопця; видно він їй сподобався.»

– Зайчик, ти не проти, якщо я вас залишу? Мені треба віднести на роботу деякі документи.

«Що? Ні, мам не залишай мене, будь ласка; я не знаю, як себе з ним вести.»

– Так, звісно, можеш іти.

– Добре. Бувайте тоді, я намагатимусь не затримуватись.

«Мама відкрила двері; мама вийшла з двору; мама закрила хвіртку. Все, це кінець…»

– Про що замислилась?

– Про те, де знаходиться книга, яку я повинна тобі віддати. Почекай, зараз принесу.

Фелікс сів на стільчик у кухні, а я пішла до своєї кімнати. Шукаючи потрібну серед безлічі книжок, я зрозуміла, що хтось дивиться на мене.

– Мила кімнатка, – посміхаючись сказав Антоша. – Ти не проти, якщо я посиджу тут, доки ти шукаєш книгу? Самому сидіти сумно.

«Блін, коли він вже перестане використовувати цю свою посмішку чортеняти? І звісно ж я не проти, що він буде поруч.»

У цей момент я саме звернула увагу на знайому книгу: так це збірка творів Коцюбинського.

– Звісно ж не проти, але я вже знайшла. Ось, тримай, – сказала я, протягуючи книгу Феліксу.