«Ох, що ж придумати.»

– …вечірка.

– Вечірка? Це ти про ту, що завтра Адам влаштовує?

«Що? Вечірка вже завтра? Що ж мені робити…»

– Завтра?

– Так, завтра 15-го. Чому ти так не хочеш туди йти?

– Звідки ти знаєш?

– Твій кузен мені сказав, що ти чомусь боїшся туди йти. То чому ж?

– Я не знаю. Просто ще ніколи не була на таких заходах.

– Так от воно що, – мама почала посміхатись. – Але ж усе відбувається у нашому житті вперше; треба просто перебороти свій страх.

– Так, мам, ти права. Я піду на вечірку. Ти ж мене відпускаєш?

– Звісно; можеш залишитись у Адама після вечірки, щоб не повертатись додому вночі.

– Мам?

– Що? Ще з чимось потрібна допомога?

«Блін, ну от знову згадала про Фелікса.»

– Так…Нафарбуєш мене завтра перед вечіркою?

– Звісно ж; звертайся.

– Дякую, мам. Добре тоді, мені треба вже йти до школи. Бувай.

– До зустрічі, зайчик.

Вийшовши на вулицю, я зрозуміла, що температура повітря різко зменшилась, а тому мої руки відразу ж замерзли. Рукавички я, звісно ж, забула, тому довелося заховати долоні в кармани куртки. Почувши шелест, я згадала про гроші, що знаходились у курточці. У пам’яті сплили моменти вчорашнього дня.

«Ех… все, треба просто забути про це все і продовжувати жити далі.»

Зайшовши до школи, я відразу ж побачила свого брата, який, як завжди, знаходився в оточенні своїх друзів, з котрими я була не знайома, навіть навчаючись в одній школі.

Тихенько підкравшись до Адама, я закрила його очі своїми долонями, після чого почула його голос:

– Хто б ти не була, у тебе дуже приємні на дотик руки. Хочеш мене?

«Що? Він із усіма дівчатами так спілкується?»

– Заткнись, просто заткнись, – сміючись, пролепотіла я.

– Ой, Емма? Вибач, я думав, що це чергова дівчина намагається привернути мою увагу до себе. А що ти сьогодні така весела?

– Навіть не знаю, – замислилась я на хвилинку. – До речі, я вирішила щодо вечірки: йду.

Тільки-но я це сказала, уся зграя хлопчаків почали запевняти мене, що цю вечірку я запам’ятаю на все життя. Адам, і свою чергу, посміхаючись, підхопив мене за талію та почав кружити навколо себе (йому вдалося це без проблем, так як він був набагато вищим за мене).

– Аааа..відпусти мене! – прокричала я, доки не побачила дещо, а точніше декого, що змусило мене замовчати

«Так, я чітко бачу перед собою Антона. Блін, точно, він стояв серед хлопців весь цей час. Як я його відразу не впізнала?

Він дивиться на мене. Я думаю, що Фелікс може зараз розпочати розмову зі мною, щодо вчорашнього. Ні, будь ласка, я не хочу цього, точно не зараз.»

Тільки-но Адам опустив мене на землю, я чимдуж зірвалася з місця та побігла в сторону кабінету, в якому повинен був відбутись перший урок.

– А як же ознайомлення з правилами? – крикнув мені вдогін кузен.

– Потім, все потім. Я ще підійду до тебе сьогодні, – відповіла я та забігла до класу, в якому на мене вже чекала зустріч із Іванкою.

«Блін, вона, мабуть, образилась за те, що я вчора не відповіла на її дзвінок.»

– Привіт. Ти дуже сердишся на мене? Вибач, мені, будь ласка, я просто… – на цьому Іванка обірвала моє виправдання.

– Ти була дуже заморена. Так, Емма, я знаю: говорила з твоєю мамою. Все добре, не виправдовуйся.

«Оу, Іванка посміхається, це добре.»

– Проте ти повинна мені дещо розповісти.

«Розповісти? Що я повинна їй розповісти?»

– Що саме?

– Що то за хлопець із яким ти проводила свій час вчора? Мені ж цікаво.

– Звідки ти знаєш? Теж моя мама розповіла?

– Зовсім ні. У нас же вчора з Назарчиком було побачення, і ми вирішили купити чогось смачненького. Так от, коли ми зайшли до магазину, я відразу впізнала тебе…і ти була не сама.

– Ти ще скажи, що ви слідкували за нами.

– Ну, ми зовсім трохи…– принишкла Іванка.

– Ти що серйозно? Я б і так тобі усе розповіла.

– Вибач, ви були такі милі, так і хотілось трохи за вами по споглядати. Ти сильно сердишся на мене?

– Звісно ж ні, – посміхнулась я, тріпочучи волосся подруги.

– Тоді розповідай.

Так на протязі всіх перерв та деяких уроків, я розповіла Іванці про події вчорашнього дня.

– А що ж було потім? – запитала подруга, коли ми вже збирались розходитись по домівкам.