– Не знаю. Захотілось доторкнутись до тебе, – відповів Антон, використовуючи посмішку чортеняти.

– Що? Ти божевільний.

– Ну добре, не злись, я просто хотів бути милим – і притримати двері, доки ти ввійдеш.

«То ось воно що. Оу, це так мило.

Ну як я можу злитися на нього. Він зумів підняти мені настрій, і не давав можливості згадувати про вечірку. Блін, вечірка…»

– Ти образилась, так? – винувато запитав Антон.

– Ні, зовсім ні, просто…

«Казати йому про вечірку чи ні?»

– Просто?

– Про своє замислилась.

«Ні, я не хочу йому нічого розповідати»

– Знаєш, це може й не моє діло, проте якщо хочеш, ну, виплеснути емоції, переживання, я вислухаю, справді.

Я і не помітила, як ми за розмовами вже дійшли до відділу з морозивом.

– Так, добре, тільки, давай потім?

– Звісно.

«Ох, мабуть, Фелікс зрозумів, що я не хочу йому нічого розповідати»

– Я вже вибрала, – сказала я, взявши моє улюблене «шоколадне в шоколаді» морозиво.

– Добре, я теж визначився, – відповів Антон, узявши до рук ванільне морозиво.

Підійшовши до каси та ставши в чергу, я відділила наші з Феліксом морозива.

– Що ти робиш? – запитав Антон, гнівно глянувши на мене. – Ти хочеш, щоб кожен сам за себе заплатив?

– Так, я не люблю. Коли за мене платить хтось інший.

– Ну добре, тоді ставай у чергу перша.

«Я прямо здивована, що він не наполягає на тому, щоб заплатити за мене, проте це приємно, що не відбулося сварки через це (з Іванкою ми завжди сваримось, хто ж буде платити за солоденьке)»

Коли було пробито через касу моє морозиво, я протягнула 10 гривень та повернулася, дивлячись у вікно, доки чекала решту. За вікном синхронно злетіли близько пів сотні галок; я була просто заворожена, дивлячись на них.

Повернувшись до каси, я почула обривок фрази:

– … Моя дівчина не хоче, щоб я платив за неї, проте ви ж розумієте, що мені не зовсім комфортно.

«Дівчина? Що? Він назвав мене своєю дівчиною?»

– Так, звісно; я порахую загальну ціну двох морозив, – із щирою посмішкою, пролепотіла касирка.

– Дякую вам, – відповів Фелікс, забравши мої гроші та протягнувши касиру свої.

– Що ти робиш?

«Мені звісно ж приємно, що він платить за мене, проте я ж не можу зовсім спокійно на це відреагувати.»

– Я?

«Ну ось, знову він одягнув цю милу посмішку.»

– Так, ти.

«Як же важко намагатись відображати злість.»

– Я тільки-що нарвався на твою ненависть до мене, – відповів мені Антоша, повертаючи 10 гривень до мого карману куртки.

«Як же хочеться підколоти це чортеня.»

– Знову захотів доторкнутись до мене?

– Мені весь час хочеться торкатись до тебе.

«Блін, по всьому тілу проходить холодок, а обличчя просто палає від сорому.

Ем…Що це зараз таке було? Чому його голос звучить так заворожуюче? Чому він так близько нахилився до мене? Він серйозно чи просто знущається?»

Фелікс помітив мою збентеженість, тому перевів розмову на інше:

– То ти справді можеш дати мені книгу?

– Так, звісно. Ти, до речі, до якої школи ходиш?

– До №6. А що?

– Справді? Я теж там навчаюсь. То давай я тобі завтра в школі книгу і віддам.

– Ем…

«Ну і чому він так зам’явся?»

– Щось не так?

– Нам просто на завтрашній урок необхідно прочитати один із творів.