Відкривши двері та зайшовши до залу, я зрозуміла, що погляди всіх людей напрямлені на мене (до бібліотеки зараз мало хто ходив, тому у персоналу завжди така реакція). Та один погляд привернув мою увагу найбільше: навпроти бібліотекаря стояв хлопець близько мого віку і все не зводив із мене своїх блакитних очей (я завжди при зустрічі звертаю увагу саме на очі: як на мене по ним можна якнайкраще охарактеризувати людину).

«Кожен із нас колись бачив чоловіків на обкладинках модних журналів. Ну таких, світловолосих, блакитнооких, накачених…Так от, зараз переді мною стоїть саме такий красень із обкладинок.

Ох, здається, він починає мені подобатись. Тільки цього не вистачало…»

– Вибач, хлопче, та в нас вже не залишилось творів Коцюбинського. Ви, мабуть, зараз за шкільною програмою його проходите?

– Мабуть. Я лише нещодавно переїхав до міста;пішов до школи, і мені сказали, що треба прочитати декотрі з його творів.

«Який же в нього милий та приємний голос!»

– У мене є дві його книги з тими творами, що вивчається у школі.

«О, Боже! Що я роблю? Із глузду з’їхала чи що?»

– Могла б позичити одну на певний час.

«Що я тільки-но зробила?»

– Ось бачиш, хлопче, як тобі поталанило,що ти зустрівся з нашою Еммою. Вона дівчинка хороша, завжди людям прагне допомогти.

Цього моменту я глянула на хлопця з обкладинок журналів.

«Він посміхається мені! Посміхається! Ні,цього не може бути; я просто не можу в це повірити.»

– Ти будеш щось брати, Емма? – повернула мене на землю бібліотекарка від моїх думок.

– Ні, дякую, поки мені нічого не треба. До побачення.

Повернувшись до дверей, я зрозуміла, що хлопець із обкладинки зник.

«Так, мабуть, мені і справді треба трохи відпочивати від навчання, а то так скоро й зовсім із розуму з’їду.»

Та вийшовши на вулицю, я побачила, що хлопчина сидить на лавочці.

«Мені підходити до нього чи ні? Можливо він просто втік, щоб не спілкуватись зі мною?»

Переборовши свої терзання, я все ж вирішила підійти до цього незвичного хлопця. Коли я була за крок до нього, він підняв голову та, побачивши мене, запитав:

– Ти любиш морозиво?

«Що? Він запитав мене чи я люблю морозиво? Він що, хоче мене пригостити морозивом в знак подяки за книгу?»

– Так, звісно, проте, як на мене, зараз не зовсім вдала погода для морозива.

«Та звісно ж невдала: кінець осені все таки, зима скоро»

– А ти завжди дієш лише за правилами? – запитав у мене хлопчина зі своєю фірмовою чарівливою посмішкою.

«Так не чесно! Мало того, що він вирішив взяти мене на слабо, так ще й посміхається, як чортеня.»

– Ти ж розумієш, що я виберу найдорожче і змушу тебе за нього заплатити, – посміхаючись випалила я.

– Домовились, лише ти мене ведеш до якогось магазину: я ж не знаю, де у вас тут що.

– Добре, ходімо.

Я вирішила повести це чортеня до супермаркету, що знаходився неподалік. Між нами повисла тиша, тому я вирішила розпочати розмову першою:

– До речі, я досі не знаю, як тебе звуть.

– Антон, проте я не люблю своє ім’я. Краще називай мене Фелікс.

– Фелікс? Чому саме так?

– Це ім’я придумали мені друзі з минулого місця проживання.

– Зрозуміло.

«Блін, моє обличчя зараз, мабуть, сіяє від радості. Як добре, що я зустрілася з таким приємним хлопцем»

– А от і магазин, – вказала я на будівлю та направилась до неї.

Я поквапилась відкрити двері, проте хтось, взявши мене за талію (від чого я мимоволі здригнулася), відтягнув назад. Це був Фелікс.

– Що ти робиш? – не приховуючи свого здивування, запитала я .