Розійшлась в сторони вода. На Дженнсен обрушився потік звуків. Розкривши рота, вона ковтнула повітря. Раз, другий, третій, четвертий… підтягнулася вище, щоб плечі виявилися на вузлуватих коренях. Не було сил витягнути з води все тіло, але, принаймні, голова тепер на повітрі, і можна дихати.

О Творець, яке це щастя, коли повітря заповнює легені, і немає більше тієї болі і тієї байдужості!..

Важко дихаючи, із заплющеними очима, Дженнсен тремтячими пальцями вчепилася в корені. Головне, не зісковзнути знову у воду!..

З кожним подихом до неї поверталася сила. Нарешті, дюйм за дюймом, перехоплюючи руки, вона змогла витягти себе з води на берег і завмерла на боці, важко дихаючи, кашляючи, тремтячи і дивлячись, як всього в декількох дюймах від неї колишеться холодна важка мокра смерть.

Потім вона розгледіла голову змії, яка розрізала воду, легко, граціозно, беззвучно. Жовті очі спостерігали за Дженнсен.

Деякий час колишні вороги дивилися один на одного. Потім Дженнсен прошепотіла:

— Спасибі тобі…

І змія, немов зрозумівши, ковзнула в глибину.

Дженнсен уявлення не мала, про що думала ця тварюка і чому вона не спробувала знову вбити безпорадну, потопаючу людину. Може бути, після першого нападу вона вирішила, що Дженнсен занадто велика, щоб її з'їсти? Може бути…

Але чому вона допомогла? Можливо, це — знак поваги? Може бути, вона просто розглядала Дженнсен як конкурента в пошуках їжі і вирішила прибрати її зі своєї території? Може бути…

Як би там не було, змія врятувала їй життя. Дженнсен не любила змій, але ця врятувала її…

Все ще намагаючись вирівняти подих, вона почала рухатися, на колінах і ліктях, поповзом. Вода збігала з одягу і волосся. Дженнсен не могла стати на ноги — вона ще просто не довіряла своїм ногам. Було добре вже те, що вона може рухатися.

Незабаром вона прийшла в себе настільки, що, хитаючись, підвелася на ноги. Їй треба йти. Час закінчується…

Вона завжди любила ходити. І дуже скоро майже відновила сили. У душі народилося п'янке почуття від того, що вона знову жива і стала такою ж, як раніше. Тепер їй моторошно хотілося жити. І моторошно хотілося, щоб жив Себастян.

Ще більшу радість вона відчула, коли, нарешті, вибралася до місця, де з болота по ліз вгору знайомий скельний гребінь. Вона знайшла потрібне їй місце, вона не заблукала серед бездоріжжя трясовини, і скоро ця моторошна драговина залишиться лише в спогадах. Ставало все темніше, і Дженнсен згадала, що шлях нагору далекий і нелегкий. Дженнсен відчайдушно не хотілося провестити ніч поруч з болотом, але не менш страшно було і підійматися в темряві по хребту.

Ці страхи погнали її вперед. Поки ще світло, вона повинна рухатися. Спіткнувшись, вона згадала, що в деяких місцях по сторонах зяють провалля, і наказала собі бути більш обережною. Ніякі змії не допоможуть їй, якщо вона в темряві зірветься зі скелі. Продовжуючи підніматися, вона не переставала обдумувати те, що їй сказала Алтея. Дженнсен уявлення не мала, як звільнити Себастяна, але знала, що повинна зробити це — адже вона була його єдиною надією. Він врятував їй життя, тепер вона повинна врятувати його.

Їй страшенно хотілося побачити його усмішку, блакитні очі, їжачок сивого волосся. Їй була нестерпна сама думка про те, що його можуть катувати. Вона зобов'язана витягти його з лабетів ворогів.

Але як їй виконати цю неможливу задачу? Ну, для початку треба хоча б повернутися туди, вирішила вона. Може, до того часу вона і придумає який-небудь спосіб…

У Палац її відвезе Том. Том буде чекати, турбуватися. Том… А чому, до речі, Том допомагає їй?

Це питання виникло в її голові, як несподівано знайдений самородок, і застрягло у свідомості, ніби віха. Ось тільки куди її приведе ця віха?

Тому допомагає їй. Чому?..

Вона зосередилася на цьому питанні, продовжуючи підніматися по крутому гребеню. Том сказав, що у нього не буде миру в душі, якщо вона одна та ще й без припасів відправиться на захід. Він заявив, що вона помре, а він не може дозволити, щоб таке трапилося. Начебто досить здорові почуття…

Однак вона розуміла, що за цим щось криється. Він був так рішуче налаштований на допомогу їй, наче це був його обов'язок. Він жодного разу не поставив питання, що вона має намір зробити, лише запитав, як вона збирається йти, і зробив все, щоб допомогти. А потім заявив, що їй слід розповісти лорду Ралу про його допомогу, пояснити, що він, Том, хороша людина. Хоча кинуто це було мимохідь, він був цілком серйозний. Ось тільки що він мав на увазі?

Дженнсен розглядала питання з усіх боків, продовжуючи підйом на гребінь. У вологому повітрі з'явилися крики звірів. Їм відповідали здалеку таким же посвистом і криками. Теплі повітряні хвилі несли з собою болотні аромати.

Дженнсен згадала, що Том бачив її ніж. Вона відкинула поли плаща і виявила обрізані ремінці гаманця. Тоді він і побачив ніж.

Дженнсен зупинилася і випросталась.

Може, Том вирішив, що вона — якийсь… якийсь представник або агент лорда Рала? Може, Том подумав, що вона виконує важливу місію, доручену їй лордом Ралом? Може, Том вирішив, що вона особисто знає лорда Рала?