Перш ніж він відійшов до коней, вона схопила його за руку:

— Том, ви не боїтеся допомагати мені? Адже я займаюся чимось таким…

— Небезпечним? — Закінчив він. — Те, чим ризикую я — ніщо в порівнянні з тим, чим ризикуєте ви. — Він показав на її руде волосся, яке розметалося. — Я в порівнянні з вами не являю собою нічого особливого. І радий, що ви дозволяєте мені зробити хоч таку малість.

— Я зовсім не така незвичайна, як вам здається. — Раптово Дженнсен відчула себе маленькою дівчинкою. — Я просто роблю те, що повинна.

Том підіткнув їй під спину ковдру.

— Я зустрічаю багато людей. І мені не треба пояснювати, що ви відрізняєтесь від них.

— Знаєте, Том… Це секретна справа, і я не можу розповісти вам про нєї. Вибачте, але не можу.

— Звичайно, не можете. Тільки незвичайні люди носять із собою незвичайну зброю. Я не чекаю від вас ніяких пояснень і не збираюся ставити питання.

— Спасибі вам, Том! — Від його щирості Дженнсен відчула ще більшу огиду до себе й з вдячністю стиснула його руку. — Я можу сказати вам одне… Це дуже важливо, і ваша допомога велика.

Він посміхнувся.

— Загорніться в ковдри і обсохніть. Ми швидко доїдемо до Азерітських рівнин. А там — зима. Якщо ви будете мокрою, зовсім замерзнете.

— Спасибі вам, Томе! Ви — хороша людина. — Дженнсен звалилася на ковдри, не в силах сидіти.

— Я сподіваюся, що ви розповісте про це лорду Ралу, — промовив він з легким смішком.

Не минуло й кількох хвилин, як він запріг коней, загасив багаття і підійнявся на сидіння воза.

Але Дженнсен цього вже не бачила — вона міцно спала.

Сидячи в підстрибуючому возі, Дженнсен спостерігала, як наближається знайоме величезне плато. Ранкове сонце освітлювало кам'яні стіни Народного Палацу, і вони відливали теплими пастельними тонами. Хоча вітер стих, ранкове повітря все ще було пронизливо-холодним. Після смердючих боліт плоска суха пахнуча каменем рівнина здавалася батьківською хатою.

Але Дженнсен кінчиками пальців потирала лоб, намагаючись послабити тупий біль, пульсуючий в скронях. Том їхав всю ніч, а вона спала в теплі ковдр, але, здається, спала погано і недостатньо довго.

— Шкода, що лорда Рала тут немає.

Вражена, Дженнсен відволіклася від своїх думок і широко розкрила очі.

— Що?

— Лорд Рал там. — Її супутник вказав направо, на південь. — Шкода, що його тут немає, щоб допомогти вам.

Він знову махнув рукою на південь, у напрямку до Старого світу.

Якось мати розповідала Дженнсен про узи, що з'єднують д'харіанців з лордом Ралом. За допомогою давньої і таємної магії д'харіанці якимось чином могли відчувати, де знаходиться лорд Рал. Хоча сила зв'язку у д'харіанців розрізнялася, кожен з них в тій чи іншій мірі володів нею.

Що отримував від такого зв'язку лорд Рал, Дженнсен не знала. Вона вважала, що це ще один спосіб керувати людьми. Їм з матір'ю, проте, це не допомогло уникнути лещат Даркена Рала.

З розповідей матері Дженнсен усвідомлювала цей зв'язок, але сама нічого в такому роді не відчувала. Може бути, це малося у неї в занадто малій мірі. Мати казала, що ця здатність не має нічого спільного з шануванням лорда Рала, що це — в чистому вигляді магічний зв'язок, і він підпорядковується зовсім не почуттю відданості по відношенню до цієї людини. Дженнсен пам'ятала випадки, коли мати, бувало, завмирала в отворі дверей або біля вікна, або взагалі в лісі, уважно прислухаючись до чогось. Дженнсен знала, що в цей час мати вловлює узи, що зв'язували її з Даркеном Ралом, визначаючи, де він і наскільки близько. Було тільки прикро, що це відчуття нічого не підказувало про тих чудовиськ, яких батько посилав по сліду своєї дочки.

Будучи д'харіанцем, Том не вважав зв'язок з лордом Ралом чимось надприродним і тільки що дав Дженнсен дуже корисну інформацію: лорда Рала немає в Палаці. Ця новина зміцнила її надії. На одну перешкоду ставало менше. Напевно, лорд Рал знаходиться в Старому світі, воює з людьми, що живуть там. Себастян же розповідав їй…

— Так, — нарешті озвалася вона, — шкода…

Ринкова площа вже була повна народу. Стовпи пилу піднімалися над зібраним тут натовпом і над ведучою на південь дорогою. Дженнсен задумалася, чи тут вже ковбасниця Ірма. Дженнсен нудьгувала по Бетті. Вона так хотіла побачити скажено метляючий при вигляді подруги хвостик кози, почути її повне захвату бекання!..

Може, Ірма прийде на старе місце?.. Але Дженнсен знову доведеться залишити Бетті, щоб пройти в Палац. І буде довгий підйом по сходах, а потім вона повинна знайти, де тримають Себастяна…

Поки візок трясло по твердому грунту Азерітських рівнин, Дженнсен невідривно дивилася на пустельну дорогу, яка, звиваючись, огинала плато збоку.

— Їдьте по цій дорозі, — сказала вона.

— Що? — Не зрозумів Том.

— Їдьте по дорозі, що веде до Палацу.

— Ви впевнені, Дженнсен? Не думаю, що це мудре рішення. Вона тільки для офіційних протоколів.