— Келен, я не бачу підстав не…

— Ні, Річард. Ні! Що в цьому слові для тебе не ясно?

— Причина.

Вона нетерпляче зітхнула.

— Послухай, Річард. Просто, по-моєму, це не найкращий спосіб. Ні, не так. По-моєму, це жахлива витівка.

— Ясно. Келен, ти прекрасно знаєш, що в таких речах я покладаюся на твоє судження…

— Ну так прийми його. Ні.

Річард роздратовано скуйовдив волосся. Він знову озирнувся по сторонах. На них ніхто не звертав уваги.

— Я збирався сказати, що хочу знати причину твого рішення. Цей малий не так вже й неправий. Якщо ми надаємо людям шанс приєднатися до нас в боротьбі за загальну свободу, то чому ми відмовляємо їм у праві вільно прийняти рішення? Свобода — не така річ, яку можна нав'язувати.

— Я не можу пояснити причину, Річард, — стиснула йому руку Келен. — Так, звучить це добре. Так, я розумію обгрунтованість цього кроку. Так, таке рішення буде справедливим. — Вона стиснула його руку ще сильніше. — Але все моє нутро волає «ні». У таких справах я повинна довіряти своїй інтуїції, Річард. І ти теж. А внутрішній голос протестує дуже голосно і наполегливо. Не роби цього.

Річард провів долонею по обличчю. Він намагався знайти причину, по якій вони можуть заперечувати проти рішення міністра. Але знайшов лише додаткові причини в підтримку — і не тільки тому, що їм потрібен Андер в боротьбі проти Ордену.

— Келен, я тобі довіряю. Правда довіряю. Ти — Мати-сповідниця і маєш величезний досвід правління. Я ж всього лише лісовий провідник. Але мені хотілося б почути щось більш вагоме, ніж «моє нутро кричить — ні».

— Не можу я тобі більше нічого сказати! Немає у мене пояснень! Але я знаю цих людей і знаю, що вони нахабні і хитрі. І не вірю, що Бертрана Шанбора хоч на йоту хвилює бажання народу. Наскільки мені відомо, вони з дружиною піклуються лише про себе. Щось у всій цій затії криється…

Річард погладив її по скроні.

— Келен, я тебе люблю. І вірю тобі. Але мова йде про життя цих людей. Основна суть в тому, що вирішувати буде не один Бертран Шанбор. Якщо те, що ми пропонуємо, є благо, чому б не надати населенню Андера можливість сказати «так»? Чи не здається тобі, що в цьому випадку вони охочіше нададуть підтримку нашій справі, ніж якщо за них ухвалять рішення їх вожді? Ти вважаєш справедливим, що ми вимагаємо від них відмовитися від їх культури, кажучи, що це необхідно і правильно, але при цьому відмовляємо їм у свободі приєднатися до нас добровільно? Чому тільки правитель може вирішувати за весь народ? Що, якщо міністр захотів би приєднатися до Джегана? Хіба в цьому випадку ти не захотіла б надати народу шанс скинути міністра і вибрати свободу?

Вона смикала волосся, явно не знаючи, як висловити свої сумніви і почуття.

— Річард, в твоїх устах це звучить… правильним, але я просто… ну, не знаю… Я просто відчуваю, що це помилка. А якщо вони збрешуть? Залякають людей? Як ми про це дізнаємося? Хто простежить за тим, щоб голосування було чесним? Хто простежить за правильністю підрахунку голосів?

Річард провів пальцем по шовковому рукаву її сукні.

— Ну а якщо ми виставимо умови? Умови, що забезпечують контроль нам, а не їм?

— Наприклад?

— У нас тут тисяча солдатів. Ми можемо розіслати їх по всіх містах і селах Андера — стежити, як проходить голосування. Кожен може поставити значок на аркуші паперу. Ну, скажімо, кружок, якщо за нас, і хрест, якщо за Орден. Тоді наші люди зможуть простежити за підрахунком голосів. І забезпечать чесне голосування.

— А як люди дізнаються, який значок за що ставити?

— Нам доведеться їм сказати. Андер не такий вже великий. Ми можемо побувати всюди і роз'яснити людям, чому їм потрібно приєднатися до нас, чому для них це так важливо, і розповісти, як їм доведеться страждати, якщо замість нас буде Орден. Правда дійсно на нашому боці, і не так вже важко буде допомогти більшості народу це побачити. — Келен, розмірковуючи, пожувала губу.

— І скільки часу це займе? Розвідники доносять, що Орден буде на відстані переходу менше ніж через шість тижнів.

— Значить, встановимо термін в чотири тижні. Чотири тижні на підготовку і голосування. Це надасть нам більш ніж достатньо часу, щоб об'їхати країну і поговорити з людьми, пояснити, наскільки це для них важливо. А потім, коли вони проголосують за приєднання до нас, у нас залишиться ще повно часу, щоб підтягти сюди армію і скористатися проти Джегана Доміні Діртх.

Келен провела рукою по животу.

— Мені це не подобається, Річард.

— Ну що ж, — знизав він плечима. — Сюди рухається генерал Райбах. Він буде тут до того, як Джеган підійде до Андера. Ми наказали йому триматися північніше і не показуватися, але ми можемо взяти наших людей, захопити Доміні Діртх і скинути місцеву владу. Судячи з їх армії, що я бачив, це не займе багато часу.

— Знаю, — насупилася Келен. — І не розумію цього. Я була тут раніше. Їх армія була дуже сильною. А ті солдати, що ми бачили… Вони майже діти.