— Сподіваюся, — посміхнулася Келен. — Піду пройдуся, перевірю, як там решта. — Річард, знову поринувши у вивчення сувою, щось невиразно промукав.

Вони провели в бібліотеці ще два дні, вивчивши вздовж і впоперек усе, що належало перу Йозефа Андера або ж так чи інакше стосувалося його. В основному це були записи чарівника про себе самого і про те, що він вважав не відомими йому раніше проявами людської поведінки. Андер досить багато міркував про те, наскільки його особисті спостереження за людською природою вірніші і глибші, ніж чиї б то не було.

По більшій частині його записи викликали лише здивування. Все одно що слухати міркування підлітка, який вважає, що він знає все на світі, і не здатного усвідомити, наскільки глибоке його істинне неуцтво. Але Андер давно вже помер, і залишалося лише мовчки читати його записи — бо як тепер оспорити подібні одкровення, які будь-яка нормальна доросла людина повинен була давно перерости.

Йозеф Андер вважав, що знайшов ідеальне місце, де можна без перешкод вести людей до прекрасного життя і де ніякі сили ззовні не зіпсують його «Збалансовану спільноту», як він це називав. Він пояснював, як зрозумів, що не потребує більше підтримки або допомоги інших (Річард вважав, що малися на увазі чарівники з замку в Ейдіндрілі) і що будь-яке втручання ззовні надзвичайно шкідливе, бо вводить людей «колективного співтовариства» в гріх егоїзму.

Жодного разу Йозеф Андер не згадував жодного імені, крім свого власного. Про людей він писав «чоловік», «жінка» або «народ побудував», «Народ посадив», «народ зібрав», «народ поклоняється». Схоже, Йозеф Андер дійсно знайшов ідеальне місце-для самого себе. Країну, де йому не було рівних в чарівному дарі і де всі жителі обожнювали його. Річард вважав, що Йозеф Андер трохи обманювався і приймав звичайний страх за обожнювання. Але як би там не було, становище дозволило Андеру стати шанованим і всіма хваленим вождем — справжнім королем, які користуються абсолютним і беззастережним авторитетом в суспільстві, де більше нікому не дозволялось проявляти індивідуалізм або перевагу. Йозеф Андер не сумнівався, що заснував благословенну країну, де зникли страждання, заздрість і жадібність, де взаємна підтримка замінила собою жадібність. Зачистка культури — тобто публічні страти — привела цей гармонійний стан в рівновагу. Андер називав це «Випалити бур'яни».

Так, Йозеф Андер виявився тираном. Людям залишалося або вірити в нього і жити, як він вказував, або вмирати.

Перш ніж Келен відійшла, Річард стиснув їй руку. Будиночок був занадто малий, щоб в ньому помістилися всі. Майже всі приміщення займали столик і стілець, який належав ще Андеру, на який — задля більшого жаху охороняючого безцінні реліквії старого сторожа — зручно вмостився Річард. Дід не наважився відмовити в цьому проханні могутньому чарівникові.

Річарду ж хотілося посидіти на стільці Андера, щоб трохи краще відчути цю людину. Що стосується Келен, то вона була сита по горло цим деспотом з замашками тирана.

Трохи нижче по дорозі товпилися мешканці Вестбрука. Вони з побожним страхом поглядали на підняту у вітанні руку Матері-сповідниці. Багато людей опустилися на коліна від одного лише її погляду.

Солдати вже сповістили всіх у місті про прийдешнє голосування, і оскільки сюди прибули і Річард з Келен, жителі сподівалися почути з їхніх вуст про те, що чекає країни, які приєднаються до Д'харіанської імперії. До цієї імперії приєдналися вже багато королівств Серединних Земель, але для місцевих жителів Серединні Землі, хоча Андер і входив до їх складу, були країнами далекими і незрозумілими. Люди тут жили своїм життям в маленькому містечку, куди про зовнішній світ, окрім чуток, не доходило практично нічого.

Поки Річард вивчав реліквії засновника країни, д'харіанці тримали натовп на відстані. Мечники бака-тау-мана прикривали тили. Річард велів д'харіанцям вести себе дружелюбно і «бути люб'язними».

Спускаючись вниз по стежці, Келен вгледіла сидячу на майстерно вирізаній зі стовбура дерева лавочці, схованій в тіні під кедром, Дю Шайю. Келен навчилася поважати тверду рішучість мудрої жінки. Дю Шайю наполягла на тому, що теж поїде, керуючись в якості аргументу лише рішучістю допомогти Річарду — її «чоловікові», Кахаріну її народу. Після того, як Дю Шайю допомогла Річарду, коли він звалився з коня, Келен стала набагато більш терпимо ставитися до її присутності.

Хоча Дю Шайю не раз нагадувала Річарду, що вона, його дружина, завжди в його розпорядженні, захочи він її, але сама ні на чому не наполягала. Схоже, з її боку ці нагадування були всього лише проявом ввічливості, почуття обов'язку та поваги до законів свого народу.

Дю Шайю поклонялася тому, що символізував Річард, але самого по собі цінувала його куди менше. І якщо самого Річарда це не дуже тішило, то Келен була вельми і вельми задоволена.

І поки все залишатиметься так, Келен з Дю Шайю і далі будуть дотримуватися перемир'я. Але Келен все одно не довіряла до кінця цій жінці. Ні за що, поки Річард залишається об'єктом її уваги, чим б та не керувалася — почуттям обов'язку або чим іншим.

Дю Шайю ж, зі свого боку, незважаючи на те що Келен — вождь свого народу, Мати-сповідниця, наділена чарівним даром і ще й дружина Річарда, не вважала її головною. Всього лише рівнею. І Келен з соромом визнавалася собі, що саме це її найбільше дратує.

— Не заперечуєш, якщо я з тобою посиджу? — Дю Шайю відкинулася назад, спершись об дерево, і поплескала рукою по лавці поряд з собою. Келен розправила біле плаття і всілася.

Сховавшись за деревами на маленькій галявині в стороні від стежки, вони залишалися невидимі для перехожих. Дуже затишний куточок, куди більш підходящий для закоханої парочки, ніж для двох дружин при одному чоловікові.