посмiшку вуста.

– Погана робота, чи не так? – сказала фрау Шульце. – Я її нiколи не любила. I ця квiтка в руках –

вершина несмаку. Але так хотiв чоловiк.

Оксана здригнулася вiд несподiванки. Шанобливо обернулась:

– Ну що ви, фрау Шульце! Менi дуже подобається. Особливо очi. Вони у вас зовсiм не змiнилися...

– Гарна посмiшка при поганiй грi... – пробурмотiла стара.

Оксана знизала плечима i почала обмахувати фарфоровi дрiбнички пухнастою щiткою. Вона не

любила, коли хазяйка спостерiгає за прибиранням – раптом зробить щось не так чи залишить пил у

кутку пiдвiконня. Але фрау не йшла. Мабуть, захотiла потеревенити.

– А вам доводилось зберiгати посмiшку, коли життя програне? – запитала вона.

Оксана зупинилась i уважно поглянула на неї.

– Так, – сказала вона. – I дуже часто. Але звiдки ви знаєте, що так буває?

– Знаю. А ще знаю, що вам ще зарано почуватися в програшi.

Оксана здивовано подивилась на фрау – що вона може про неї знати?..

– Я почуваюсь нормально, – вiдповiла вона, продовжуючи обмахувати статуетки.

– Тодi вибачте. Не заважатиму вам.

Фрау вийшла, припадаючи на одну ногу. Оксана ще раз поглянула на портрет: що робить з людьми

час! Невже колись i вона стане такою – немiчною, у зморшках, з купою болячок i спогадами, якi

нiкому не потрiбнi. А головне – з цим вiчним «лiхтариком болю» i порожнечею в грудях. Оксана

поглянула на себе в дзеркало, розтягнула вуста в посмiшку – i вираз її обличчя став подiбним до

виразу жiночого обличчя на портретi. Так, ще рано почуватися в програшi. Ще є час...

Цього дня, прибравши в кiмнатах домовласницi, Оксана:

а) посортувала i винесла три вiдра використаного медичного причандалля гера Отто;

б) вiдскоблила пiдлогу пiд його лiжком вiд засохлої плями сечi – вочевидь, хворий не дочекався

судна вiд племiнника, з яким мешкав;

в) вимила, змастила i перебинтувала ноги старого, рани на яких страшенно смердiли i сочилися

бiлою рiдиною;

г) чотири рази прочитала йому «Послання до фiлiстимлян»;

д) зварила обiд i нагодувала ним гера Отто через катетер;

е) безрезультатно тричi висаджувала старого на судно, аж доки не зробила клiзму, на що

старенький зреагував надто бурхливо: довелося знову перестеляти постiль i мити пiдлогу;

ж) випрала бiлизну, котра все одно утримувала запах старостi i мiазмiв...

Коли алфавiт вичерпався, пiшли самi «пункти», якi ще треба було виконати пiсля чергування у

хворого:

1. Вигуляти собак фрау i гера Шумахер.

2. Забрати зi школи i приглянути за дiтьми фрау Монiки.

3. Купити i завезти продукти родинi Мюллерiв.

I нарештi – зайти на пошту i вiдправити переказ додому.

Останнiй пункт пiдсолоджував усю важкiсть i гiркоту сьогоднiшнього дня, надавав йому змiсту,

заспокоював душу. Зовсiм скоро вона вирушить до Iзраїлю – справа майже вирiшена i тодi зможе

вiдсилати набагато бiльше. Розпрощається з бiдолашним стариганем, з усiма цими щасливими

родинами, котрих вона обслуговує, як проклята, з Меджнуном, з мешканцями будинку фрау Шульце,

котрi її зневажають. Їм вона скаже, що виходить замiж i житиме у власному будинку на березi

Середземного моря. Це буде майже правдою: три мiсяцi тому через Iнтернет вона познайомилася з

Семюелом, котрий запропонував їй фiктивний шлюб i роботу на своїй автозаправцi поблизу

Єрусалима. Судячи з обмiну листами i фотокартками, вiн не викликав особливої довiри – старий,

тлустий i лисий, але запевняв, що її заробiток буде вдвiчi бiльшим, а клiмат – набагато кращим, нiж у

Нiмеччинi. А рокiв через три-чотири вона зможе повернутися на батькiвщину чи матиме право

запросити до себе дiтей. I це були чудовi перспективи. Заради них варто працювати. А працi вона

нiколи не боялась.

...Увечерi Оксана зайшла до iнтернет-клубу i побачила довгоочiкуване повiдомлення: Сем замовив

їй електроннi квитки до Тель-Авiва. Вилiт завтра! Отже, треба негайно збирати речi. Добре, що всi

родини розрахувалися з нею саме сьогоднi, а про можливий вiд'їзд вона їх попереджала заздалегiдь.