Залишалося розпрощатися з Меджнуном. А вiн вже маячив бiля паркану котеджу. Його свiтла сорочка

мерехтiла в темрявi, хоч як вiн ховався за деревами. Що за набридливий хлопець! Сьогоднi їй не до

нього. Оксана прибрала суворий вираз i не дала йому слова вимовити, почала першою:

– Так, завтра я вiд'їжджаю. Сьогоднi маю зiбратися. Тож менi не до тебе.

– Окс'яна, я тебе люблю... Я помру без тебе... – жалiбно промовив Меджнун. – Скоро я зароблю

багато грошей, будемо жити разом.

Оксана розсмiялась, зневажливо похитала головою. Але всерединi порожнечi щось заворушилось:

хоч комусь у цьому свiтi вона не байдужа. Простягнула руку, розкуйовдила його волосся:

– Навiть не думай. У мене дiти. Я старша на десять рокiв. У мене iншi плани.

Його очi наповнились слiзьми.

Ну, точно дитина! Йому ще рости i рости.

Але пiддаватися не можна! Оксана забрала руку з його голови i вимовила якомога суворiше:

– Якщо не хочеш мене засмутити – йди додому. Менi завтра на лiтак. Усе.

I пiшла через садок, не обертаючись. Знала: без неї вiн не наважиться перетнути кордон

помешкання. Отже, i цю справу зроблено. Лишається повiдомити фрау, що одна з кiмнат завтра

звiльниться. А прощатися зi спiввiтчизниками – рiч остання, як вийде.

Фрау сидiла у вiтальнi, дивилась телевiзор i куняла. Оксана коротко повiдомила про свої новини.

– Що ж, дiло ваше, – вiдповiла стара. – Я шкодуватиму. Хочете, завтра я викличу таксi – доїдете

прямо до аеропорту. Це буде моїм подарунком.

– Нi, дякую, – вiдповiла Оксана. – У мене обмаль речей, доїду на електричцi.

Фрау знизала плечима – робiть, як хочете i додала наостанок:

– Поверталися б ви краще до дiтей. У вас їх, здається, двоє? Я багато подорожувала свого часу i

знаю: завжди краще там, де нас нема...

Оксана теж знала цю прописну iстину, але не могла пояснити, що вона не «подорожує« i залюбки

повернулася б до Миколки з Олею, якби не грошi. Але що може розумiти ця заможна панi, вдова

ювелiра, котра нiколи нi в чому собi не вiдмовляла... Оксана подякувала за пораду i пiшла збирати

речi.

Їх дiйсно було небагато: та сама валiза, з якою вона сюди й приїхала. Додалося хiба кiлька

футболок i зимове пальто, яке, можливо, їй i не знадобиться в теплих краях. Точно! Його можна

залишити Меджнуну – нехай продасть. Пальто хороше. Навiщо ж добру пропадати?

Вона набрала номер телефону покинутого коханця. Призначила зустрiч уранцi на вокзалi – нехай

прийде за пакунком. Додала до пальто ще кiлька своїх футболок. Запакувала все в пластиковий пакет.

Валiза була зiбрана близько першої ночi. Оксана присіла на лiжко. Втома охопила її. Втома i

вiдчуття деякого дежа в'ю: вона знову тiкає! Хоча тепер не треба ховати валiзу пiд лiжком i туга не

така пекуча, не розриває мозок. Просто висить посерединi грудей великою порожньою кулею. Але що

там казала фрау Шульце: у неї ще буде час на справжню посмiшку. Звiсно, буде!

...Почнеться з того, що в тiй теплiй країнi вона нарештi отримає довгоочiкувану звiстку з дому.

Певно, напише син – вiн завжди був до неї бiльш лагiдним, мамчиним синочком. Напише так: «Дорога

мамусю!..». I вона задихнеться вiд щастя i прощення. Отже: дорога мамусю, тато зробив ремонт i

купив комп'ютер, а менi – справжнiй великий фотоапарат, учуся фотографувати. Ми їздили на море.

Оля пiшла на курси англiйської. Тато бiльше не п'є, адже купив авто i тепер ми щонедiлi виїжджаємо

до лiсу. Мамусю, ми всi розумiємо, що це все завдяки тобi. I просимо пробачення, що не писали, адже

були спочатку дуже-дуже на тебе ображенi. Я тебе дуже люблю. I Оля також. Тато скучає. I бiльше не

грає на баянi, бо не має вiльного часу: працює на заводi. Ми часто згадуємо тебе i мрiємо скорiше

зустрiтися. А ще тебе дуже любить Маркiза – ти б бачила, яка вона стала пухнаста! I вже зовсiм не

кульгає...

А далi до листа буде причеплено «вкладення». Вона натисне на клавiшу i збереже його на