порадувало. Але коли він розгортав рулон, я відчула дивну нетерплячість: що на ній?

– Із цим треба щось робити… - говорив чоловік розглядаючи полотно.
– Це ж справді

чудово! Знову виміняв на пляшку! Уявляєш?! А він же міг би виставлятися за кордоном.

Пропаща людина, так його шкода. Живе, як пес. Наступного разу заплачу йому як слід.

Хоча він багато не бере - тільки горілкою…

Таким чином у нас на стіні з’явилося п’ять картин. Той-таки простий олівець, ті самі

(і щораз - неповторні!) переплетення ліній… Я проводила перед ними цілі години, і якби

мене запитали, що я бачу, назвала би безліч речей: ніж, годинник, очі, тіла, бані церков, риби, птахи, і пророщені зерна, грудки землі, мозок, нутрощі, овочі, зірки, рот, зуби, ікла, копита, вовна, дим, апокаліпсис…

Мене більше не тривожило те, що я не приготувала вечерю чи не зачесалася. Часто я

залишалася в халаті, накинутому на нічну сорочку, до самого вечора…

…Промінь місячного світла схожий на ніж. Він проникає крізь завіси на вікні, немов

розпорюючи їх, і мені так хочеться взяти його в руки. Відчути вагу. Ножем можна

розпороти будь-яку тканину - він не завдасть болю. Треба тільки непомітно пробратися на

кухню, витягти його з дерев’яної підставки. Тихо… Очі можна не розплющувати - все одно

видно. Долоня ковзає по стіні, в іншій - приємний сталевий тягар місячного променя. Ним

можна наповнити себе. Подумати тільки: один рух - і ти, відмикаючи себе, немов ключем, бачиш, що всередині тебе - саме лиш світло…

Але чому від нього так боляче?

Хтось трясе мене за плечі, голова моя розколюється, я змушена розплющити очі…

– Люба, люба! Що з тобою?!

Я бачу його злякані очі. Я бачу себе: у нічній сорочці(!), босу(!), в коридорі(!), з

ножем, намертво затиснутим у руці!!! Що зі мною?

…Я занедужала. Це - жар. Може, вірус - грип якийсь, епідемія. Я лежу в ліжку, на

столику біля мене стоїть усе необхідне, щоб не вставати. Чоловік намагається прийти

раніше, приготувати щось смачненьке. Мені не хочеться виповзати зі спальні. Я тепер

краще розумію художника. Я ЗНАЮ, про що він говорить зі мною.

…Я ще не літала. Я прожила стільки років і жодного разу не злетіла, щоб побачити це

переплетення ліній ЗГОРИ. Тепер я знаю, звідки їх можна побачити! Як це раніше не

спало мені на думку? Треба встати. Обов’язково треба змусити себе піднятися, підійти до

вікна. Але як це важко. І все ж я піднімаюся, наближаюся до вікна. Воно втягує мене

майже так само, як і картини. І якщо ступити за рамку неможливо, то за вікно - досить

легко. Я відчиняю вікно. Мені не холодно. Мені весело. Зараз, зараз я зрозумію, що там, у

центрі завихрень і кілець. Око? Ембріон? Райський сад? Ще трохи. Півкроку.

…Різкий дзвінок вириває мене з теплого тунелю. Лінії та візерунки змазуються, перетворюються на безглузду кашу. Треба відчинити двері.

– Ти чого в такому вигляді?
– запитує сусідка.
– Дзвоню вже півгодини! І що за

холоду вас у квартирі?

Стара корова! Яке вона має право? Я морщуся, як від зубного болю. Мене охоплює

нове почуття, якого раніш ніколи не було, назва йому - лють. Мені хочеться дряпатися й

кусатися…

Сусідка проходить у кімнату і зачиняє вікно. Теж мені, знайшлася вихователька!

– Щось ти мені не подобаєшся, дитинко! Ану лягай, я тобі малини принесла - зараз

заварю.

У мене на столику є все - «Колдрекс», «Фармацит-рон», «Флюколд»… Малина - це з

дитинства. Від малини буде гаряче в грудях і в очах… Я плачу. Сусідка обіймає мене.

Сьогодні мені не злетіти…

– Я їду у відрядження, - із сумом промовив чоловік.
– Як я тебе таку залишу?..

Мені не хотілося, аби він переживав, і я спробувала усміхнутися. Нехай їде спокійно, розвіється. Тим паче, що їхати доведеться до міста, де минуло його дитинство. Мені вже

трохи краще. Ні, справді. Я встала і навіть спробувала зварити каву.

Вранці він поїхав. А я знову лягла. Хіба до цієї щасливої зустрічі я не була тут одна?

Кілька днів нічого не змінять. Я ляжу й чекатиму на нього. Взагалі не вийду з кімнати, адже тут так затишно і зі мною мої геніальні друзі - картини.