чоловіком. Навіть не знаю чому…

Милий мій хлопчику, вибач, подумки промовляла я, лежачи на дивані. Я роблю щось

підле й огидне. Наче копирсаюся у твоїх речах. Але потім, коли нам буде добре, я вимолю

в тебе пробачення. Я знаю, ти мені вибачиш.

У клініці я збрехала (вперше в житті!), що хочу навідати сестру. Своєму спокою й

рішучості навіть сама здивувалася. Мене повели до зали для відвідувачів (звісно, й тут не

обійшлося без грошей).

Хвилин за п’ять до кімнати увійшла жінка - виснажена білявка в сірому лікарняному

халаті й повстяних капцях…

– Ти моя сестра?
– запитала вона. Я кивнула.

– Квіти поливаєш?..

Я знову кивнула, бо навіть не уявляла, що відповідати.

– Я хочу додому… - раптом жалісним тоненьким голоском проспівала вона, не

зводячи з мене пронизливих очей.

– А де ви живете?
– зважилася запитати я.

Очі жінки загрозливо заблищали.

– Ти не моя сестра! Ти не моя сестра!
– повторювала вона.

– Що з вами трапилося?

– Я знаю… -Жінка погрозила мені пальцем.
– Ти теж живеш у галереї… Я зрозуміла.

Мене не обдуриш!

– У галереї? Де це?-розгублено запитала я.

– Тихо… Це там, - вона показала пальцем кудись униз.
– Там тихо… Вони працюють

дуже тихо… До них не доберешся, але в мене є ключ…

Я зрозуміла, що розмови не буде й ліпше піти. Бідна жінка! Я віддала їй пакет із

фруктами. Вона витягла апельсин і почала його жадібно, немов яблуко, кусати.

– Прощавайте, - сказала я.
– Вибачте, що потурбувала…

– Це ВОНИ тебе турбуватимуть! Ще й як! А ключ - ось він! Візьми, якщо не віриш…

– Швидко, озираючись на двері, жінка зняла з шиї потертий шнурок із двома ключами.
–

Гарний у мене талісман?
– запитала, посміхаючись.
– Піди в галерею. Там тихо… Там-

ВОНИ. Сховай - а то заберуть!

Я машинально взяла ключі: - І де ж ця галерея?

Жінка швидко назвала вулицю. Я ледь встигла покласти ключі до кишені, як до зали

увійшла медсестра.

Вже стоячи на порозі, я почула, як навздогін жінка крикнула мені, наче ми справді

сестри: - - Не забудь полити квіти!

Їхати чи ні, ламала я голову. Моя нова знайома справила на мене гнітюче враження.

Напевно, колись вона була вродливою, навіть гарнішою за мене. А тепер на що

перетворилася? Чи був у її плутаних словах хоч якийсь сенс? Навряд. Мене здивувало

тільки одне слово - галерея. Потрібно з’їздити, подивитися. У крайньому разі - полити

квіти.

Будинок знаходився в центрі міста, у його старій частині, яку почали забудовувати

елітними багатоповерхівками. Я увійшла до під’їзду. Було темно й вогко. Почала

підніматися, проте не уявляла, як відчинятиму чужі двері. А раптом там хтось живе? Що

скажу?

Про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. Я постукала.

Ніхто не відповів. Хоча мені здалося, що я почула шелест і брязкіт посуду. Я штовхнула

двері й… задихнулася…

«Платиновий егоїст»! Я його впізнаю серед тисячі ароматів… Милий мій хлопчику…

Але чому? Звідки? Невже запах може зберігатися так довго? Я відчула укол ревнощів.

Проте таким одеколоном користуються багато чоловіків… Я пішла до зачинених дверей, з-

під яких мигтіло світло. Відчинивши їх, на якусь мить заплющила очі: кімната була залита

яскравим весняним сонцем. Коли очі звикли до світла, я побачила… Ні! Ні, цього не може

бути!!!

Усюди - на столі, дивані, кріслах-лежали шматки ватману, а на них… Я вже знала, що

може трапитися навіть від єдиного погляду на малюнок! Я стрімголов вискочила з

квартири. Ось вона - галерея! Ні, швидше - майстерня божевільного й водночас

геніального у своєму божевіллі художника. І запах. Мій запах. НАШ запах. І ще - це я теж

запам’ятала!
– знайома краватка на стільці, стара картата сорочка, у якій він був у перший

день нашого знайомства, жакет, абияк кинутий на диван…

Милий мій хлопчику… Чому все так?!

Збожеволіти? Кинутися в розпачі під колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж